Кинджал проти шаблі
Шрифт:
– Ну що ж, хитрун, дій! Бог тобі на допомогу…
Рогатин, кінець 1517 року.
Татари напали перед самим світанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараїв у садибах, розташованих на самій міській околиці. Вогненні відблиски затанцювали на стінах кімнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у двері дрібно затарабанили чиїсь слабенькі кулачки.
– Біда яка, тіточко Марто!.. – скрикнула, влітаючи в будинок разом із клубами морозної пари й диму, сусідська дівчина Любаша. – Кримчаки налетіли, залишені вашим князем охоронці вбиті лежать, от матінка й послала мене до вас сказати, щоб…
– Сама бачу! – обірвала її слововилив знахарка. І без того все зрозуміло: зовні долинав стукіт копит, кінське іржання, свист і хвацьке гикання.
– Дякую тобі, дівонько, біжи геть звідси!
Вони кинулися урозтіч: Любаша – назад на вулицю, тіточка Марта – до племінниці. Ледь переступивши поріг кімнати Олександри, заволала що є сили:
– Вставай, племінничко, лихо сталося: бусурмани налетіли! Бери синочка – і бігом до панотця в церкву, ховайся там у підвалі!!!
Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцінну ношу тіточці, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися тепліше не було часу), підхопила кинджальчик, що лежав в узголів’ї ліжка, не впустивши шансу коротко висловитися із цього приводу:
– Ну от, тіточко, тепер, мабуть, згодиться!
– Біжімо звідси!!! – розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодої матері.
Вони кинулися геть із будинку… але діставшись вхідних дверей, разом відсахнулися: просто на порозі застигла горілиць Любаша, із грудей якої стирчала довга стріла! Жаліслива Олександра зойкнула, схопила її за плечі, відтягла назад у будинок. Втім, занадто пізно: сусідська дівчина вже не дихала.
– Тіточко Марто!.. – зі слабкою надією в голосі звернулася Олександра до знахарки.
– Я тут безсила, – зітхнула та.
– Але ж ми з Любашею майже однолітки!..
– Їй уже нічим не допоможеш, а тобі от про кого думати потрібно! – нагадала Марта, потрясаючи в повітрі кошиком із немовлям. – А тому, племінничко, давай-но звідси назад…
– Куди це назад?! – здивувалася Олександра.
– Та не на двір же! Там татарва, тож мерщій назад у будинок і через віконце…
Зненацька вогненний відблиск зметнувся прямо перед розкритими дверима, потім нагорі щось затріщало, потягнуло димом.
– Дах підпалили, кляті нехристі! – простогнала знахарка. – Ну, Олександрунько, коли не хочеш тут заживо згоріти, а бажаєш дитинча своє врятувати та чоловіка коханого дочекатися – тоді геть звідси! Хутко!..
Не барячись більше ані секунди, жінки кинулися до тильної сторони будинку, розчахнули вікно, вискочили через нього на засніжений город, перетнули його й метнулися на темну вуличку, що вела до храму… От уже й церква Святого Духа зовсім поруч, як раптом перед ними виросли дві чоловічі фігури: широкоплечі присадкуваті силуети, лисячі шапки на очі насунуті…
– Тіточко, тримайтеся позаду! – прошипіла Олександра, затуляючи собою знахарку. Попівна розуміла одне: за спиною – найдорожчі для неї люди, перед нею – люті вороги…
Далі все відбулося в лічені секунди. Татарин, що стояв ближче, кинувся на нібито беззахисних жінок, але одразу лантухом звалився на сніг, судомно хапаючись за перерізану горлянку.
– А-а-а?! – скрикнув його товариш чи то від несподіванки, чи від переляку. Олександра кинулась до нього, зробила різкий випад, як навчав Іван… і от уже другий татарин, моторошно завиваючи, корчився біля її ніг з розпатраним черевом, намагаючись утримати кишки, що лізли назовні.
– Олександру-у-унько-о-о!.. – видихнула вкрай здивована Марта. Немовби відчувши небезпеку, немовля у кошику завовтузилося й запхинькало.
– Хутчіш, хутчіш! – попівна рішуче підштовхнула тіточку вперед, до темної громади церкви Святого Духа. Марта дісталася жаданої мети першою, потягнула за величезне мідне кільце… але двері й не подумали піддаватися! Як це ставалося дедалі частіше, Гаврило замкнувся у храмі, щоб в обіймах із сулією сивухи провести «цілонічну молитву за спокуту своїх і чужих гріхів» – амінь!.. Міцно обійнявши кошик з дитинчам лівою рукою, правою знахарка заходилася калатати у двері щосили, несамовито волаючи:
– Відчиняй, іроде! Відчиняй, мерзотнику!! Тут лихо сталося, а він!..
Олександра спочатку теж приєдналася до тіточки, але потім відступила подалі й пильно вдивилася у темряву. Їй здалося, що не о-о-он там далеко, а зовсім поблизу, навіть десь поруч у пітьмі причаїлася смертельна небезпека…
– Відчиняй, п’янице, щоб тобі незатишно було й на тім світі, і на цім!!! – басила знахарка.
За дверима нарешті почулося тихе шкарбання і невиразне бурмотіння священика.
– Відчиняй, гаде повзучий, гнидо, паразита кавалок!!! Відчиняй, бо!..
Щось просвистіло в повітрі. Наступної миті тіточка Марта якось безглуздо змахнула вільною рукою, схлипнула й, не випускаючи кошика з дорогоцінною ношею, упала на коліна, потім звалилася долілиць на притоптаний біля входу в церкву сніг. З її спини між лопатками стирчала довга стріла.
– Тіточко!.. – видихнула Олександра. Першим її намаганням було кинутися до знахарки і з’ясувати, чи можна їй допомогти, але!..
Але щось зупинило молоду жінку, змусило озирнутися…
І вона зрозуміла, де саме причаївся ворог!!! Не роздумуючи більше, замахнулася й навмання метнула кинджал туди, звідки виходило відчуття небезпеки. Й одразу повалилася убік. Друга стріла просвистіла біля самого вуха: Олександра відхилилася вчасно. З пітьми ж долетів лютий крик: зважаючи на це, кинджал, мабуть, що поцілив!
Тільки тоді вона кинулася до знахарки, перевернула на бік…
Марта була мертвою.
Тут нарешті рипнули двері церкви, і п’яний голос панотця Гавриїла мовив здивовано:
– А що сталося?..
– От вам, батечку, візьміть!
Олександра ткнула йому в руки кошика з онуком, який тихесенько пхинькав, штовхнула в глиб храму й хотіла вже піти туди ж. Але в цю мить запалахкотів солом’яний дах на одному із сусідніх будинків, і у світлі вогню, що опромінило вулицю, вона побачила того самого лучника, що вбив тіточку Марту й ледь не підстрелив її саму. Щось настільки надзвичайне було в його зовнішності, що молода жінка закрила двері церкви й повільно пішла до застиглого нерухомо татарина, з лівого ока якого стирчало руків’я її чудового кинджальчика.