Кинджал проти шаблі
Шрифт:
Але тут із провулку вискочили ще двоє татар! Зрозумівши, що втекти від супостатів не вдасться, та й, кинувшись у церкву, вона вкаже шлях до свого батька й немовляти, Олександра кинулася до мертвого лучника. Перш ніж бусурмани встигли будь-що второпати, один з них уже валився на сніг, розкинувши руки: попівна встигла висмикнути свою зброю з очниці вбитого раніше супротивника й метнути в наступного.
І тут сталося щось неймовірне: при падінні татарська лисяча шапка звалилася з голови чергового ворога, і в танцюючому світлі недалекого полум’я Олександра побачила на його щоках і підборідді… широку густу бороду!!!
Але ж таких борід у татар ніколи не буває?!
Якщо й росте щось, то кілька жалюгідних ріденьких волосинок…
То що ж це таке?!
Раптом страшний здогад сяйнув у мозку молодої жінки. І була ця проста, здавалось би, думка настільки несподіваною, що геть паралізувала її волю. Бажання захищатися зникло, вона розпрямилася, опустила руки. Тепла хустка сповзла з голови, оголюючи пишну руду гриву неслухняного волосся з коси, що розтріпалася.
– Ну що, стерво, твоя взяла? – процідив другий уявний татарин, пильно розглядаючи її й найменшої уваги не звертаючи на товариша, який валявся біля його ніг з кинджалом, що стирчав із правого боку грудей, трохи вище печінки.
– Ой, а ви хто такі? – промимрила Олександра неслухняним язиком.
– А от це тобі знати зовсім ні до чого! Копил про всю цю справу патякати не велів, бо якщо багато знаєш – мало живеш! Втім, і жити тобі…
Наступної ж миті щось величезне й важке опустилося позаду на її тім’я. У голові хруснуло, світ вибухнув і розтанув. Непритомна Олександра впала на втоптаний сніг, залитий кров’ю вбитих нею ворогів.
– Ну що, знайшли попика?
– Нема його ніде, наче й не було!
– А вилупка князівського?!
– Теж немає!
– А куди ж вони поділися?!
– Та хтозна!!! Може, у хаті живцем згоріли?!
– Ех, теж мені!.. Хату ж треба було спершу оглянути, а вже потім підпалювати…
– Та я ж начебто стріляв у бабу, що на поріг звідти вискочила!
– Стріляв – ну то й як?..
– Ну, і начебто поцілив…
– Так поцілив чи начебто?!
– Не знаю: начебто поцілив…
– Так вона ж тут, у нас тепер!
– Ну, у нас…
– Тоді у кого ж ти тоді стріляв?!
– Не знаю…
– Бовдур!!!
– Винуватий…
Трохи помовчали.
– А це стерво – це хоча б вона?!
– Та вона, вона! Хто ж іще…
– А ти певен?! Помічнички чортові, дурні пустоголові!..
– Та кому ж і бути, як не їй?! Сказано ж: руда бісиця, вогонь-баба!
– Оце вже точно: ця що руда, то вже руда, згоден! Рудіше не буває…
– Отож я й кажу: вогонь-баба! Ти подивись-но, скільки вона хлопців наших однією лівою поклала: двох біля хати, одного у провулку… Та ще й четвертого проміж ребер!.. І все одним-єдиним кинджальчиком. Відьма, чиста відьма!!!
– А може, і справді відьма?!
– Еге ж! Тоді зрозуміло, як вона з хати вискочила, коли я її підстрелив, а потім у провулку опинилася!
– Точно! Тут усе зрозуміло, чому вона не здохла, коли я її кийком уперіщив: відьма ж!..
– Твоя правда: дрючком по тім’ячку дістати й не здохнути…
– Так відьма ж, відьма, ясна річ!
Той, що говорив, тицьнув носком важкого чобота Олександру, що лежала біля його ніг непритомна. Попівна сіпнулася, слабко застогнала, але очей не розплющила.
– Жива!..
– Живісінька, нас усіх, мабуть, переживе ще, коли ми їй от зараз же, негайно віку не вкоротимо…
– Послухай-но, а якщо відьма вона, то з якого ж лиха до церкви бігла?!
– А слідом за тіткою своєю!..
– Так відьма ж!..
– Ну то й що?! Будинок-то зайнявся, от і кинулася до церкви. Навіть чорт починає Богові молитися, якщо не знає, як викрутитися, а вже відьма й поготів з палаючого будинку в церкву рятуватися побіжить.
– Так, твоя правда.
Знову помовчали.
– А от тітку її навіщо вбили?! Сказано ж було зрозуміло: підстрелити жінку, що із немовлятком буде, – при чому тут баба стара?!
– А хтозна! Це ж не я стріляв, а Прос. От його б і запитати…
– Та як же його запитаєш, коли відьма йому кинджалом прямісінько в око, та й на місці поклала?!
– Ото вже точно відьма!!! Бачив ти бодай колись, щоб проста баба так запекло билася?!
– Ніколи не бачив!
– Ото й я про те саме веду!
– Зміюка!..
– Паскуда!..
Нові стусани чоботями. Новий слабкий стогін непритомної бранки.
– Послухайте-но, хлопці… а що з нею робити станемо?!
– Як, тобто, що?! Онде річка неподалік, знайдемо ополонку і…
– Не годиться! Ще по весні спливе, чого доброго…
– Ну то й що з того?!
– А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетіла. Отже, в ополонку ніяк не годиться!
– Це чому ж?..
– А хто з вас бачив татар, які бранців в ополонці топили б?!
– А-а-а!..
– Ото ж бо й ба!
– Ну, якщо так… Тоді відвезти її подалі в ліс і закопати!
– Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цілий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся їй могилку продовбати?!
– Ну-у-у… не знаю тоді.
– Ото ж бо й воно, що не знаєш! А хто з вас знає?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!
Усі загомоніли хором у тому розумінні, що ніхто не знає.
– Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.
– Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо – він людиськ піджене, небіжчиків вивезе… А от з нею як бути?!