Кинджал проти шаблі
Шрифт:
– Відправ разом з пораненим когось зі своїх, котрий слабший від решти. Інші ж, з тобою включно, поїдуть з нами.
– Як це, княже?! – спробував заперечити проводир.
Не знайшовши за потрібне хоч якось відреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:
– Як звати тебе?
– Захаром…
– Дивись-но мені, Захаре, лікуйся добряче! Якщо живим залишишся – збережи цей кинджальчик… просто на пам’ять:
колись він належав особисто мені, а потім надзвичайно дорогій для мене людині. Отже…
Втім, часу на подальші пояснення не було. Загони швидко розділилися, поранений під наглядом одного зі своїх товаришів і двох князівських дружинників потихеньку поїхав у Вишнівець, інші ж під проводом молодого князя помчали в Рогатин.
Однак прояснити ситуацію на місці не вдалося. Картина татарського набігу, що вимальовувалася по залишених слідах, виглядала доволі дивовижно. По всьому виходило, що татари налетіли на світанку, підпалили сараї садиб на околиці, потім декілька хат. Для чого – вгадати неважко: хотіли викурити людей з палаючих будинків, щоб забрати ясир. Тут усе ясно й зрозуміло, але!..
Але в тім-то й річ, що єдиним рогатинцем, зниклим після набігу, виявилася дівчинка Любаша із родини, що мешкала по сусідству з Лісовськими!!! Ще підстрелили жінку з однорічним хлоп’ям просто на порозі їхнього палаючого будинку. Вбили залишених князем дружинників і декількох чоловіків, які намагалися наскочити на бусурман хто з голоблею, хто з вилами, хто з косою. Окрім того, татарська стріла наздогнала знахарку Марту біля самого входу в церкву Святого Духа, куди, мабуть, вона кинулась рятуватися після підпалу садиби панотця…
І зрозуміло, найстрашнішим відкриттям для молодого князя Івана стала загибель його обожнюваної Олександруньки: обгоріле до невпізнанності тіло із залишком стріли у грудях знайшли майже біля самого входу в батьківський будинок, що згорів ущент.
Але в тім-то й заковика, що більше нікого з рогатинців не вбили, у полон не погнали – хіба що канчуками на скаку стьобнули!!! Що за дивний наскок такий?!
Єдине, що зрозумів Вишневецький: оскільки нікого з поранених або вбитих кримчаків (судячи з деяких закривавлених речей, що залишились на снігу, могли бути й такі!) у Рогатині не залишилося, татари, мабуть, були всього лише жменькою розвідників, що вирішили піти в дикий степ не впорожні, а хоч із якимсь ясиром! Розвідники кримчаків зараз, у розпал зими – це теж зрозуміло: ріки замерзли, по міцному льоду можна нестися на конях галопом, великий набіг вчинити – мила справа… Отже, варто очікувати потужного вторгнення!
Але якщо вони перебили залишених князем дружинників, що перешкодило клятим полонити більше бранців?! Невже нещасна Олександра зі своїм іграшковим кинджальчиком (який у неї, зважаючи на все побачене, відразу ж відібрали) та жменька чоловіків, озброєних чим під руку підвернулося?..
Хоча довго ламати голову над цією загадкою було ніколи, тому що потрібно було подбати про немовля. Хвала Богові, його Іван знайшов цілим і неушкодженим! Точніше, спершу знайшовся геть схибнутий від горя панотець Гавриїл. Священик сидів на порозі свого храму біля тіла знахарки Марти, обійнявши порожній кошик, повільно розгойдувався взад-уперед і монотонно підвивав у такт своїм рухам:
– Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!..
На всі питання навколишніх і спроби розбурхати його старий не реагував зовсім. Лише коли до нього підступив сам молодий князь, піп зненацька заволав:
– Вогонь, вогонь!!! Пропала, пропала донечка, ой, пропала!..
Схоже, бідолаха збожеволів чи то від горя, чи від пияцтва (у вівтарі храму знайшлася порожня сулія з-під сивухи), чи то від усього разом. Побачивши настільки безрадісну картину, Вишневецький відчув, як серце в грудях ледь не обірвалося від найчорніших думок. На щастя, сумні припущення не підтвердилися: виявляється, його синочку дала притулок жаліслива молодиця – парафіянка церкви Святого Духа, що нагодувала й переповила княжича.
– Поїдеш зі мною, будеш йому мамкою [4] , – розпорядився князь.
На розореній околиці Рогатина робити було більше нічого: татарські розвідники зникли, поранених і, можливо, вбитих забрали із собою, погнали як ясир одне-єдине дівчатко Любашу. Хуртовина надійно схоронила сліди.
Тепер потрібно було поховати вбитих (у тому числі юну княгиню Олександру Вишневецьку і стару знахарку Марту) й жити далі… І готуватися відбивати великий набіг кримчаків!..
4
Тобто годувальницею.
Вишнівець, початок 1518 року.
Семен Олізар після розмови з молодим князем Іваном Вишневецьким був явно не в дусі, коли прийшов у відведені йому покої й голосом, що не віщував нічого доброго, покликав до себе Прохора. До речі, слугу він обізвав «невірним псом», що також було загрозливим знаком.
Проте Копил з’явився на заклик. І, звісно ж, був негайно схоплений Олізаром за комір сорочки, притиснутий до стінки, після чого хазяїн прошипів роздратовано:
– Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!
– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.
– Тобі як було велено вчинити?!
– Зробити видимість татарського набігу – я ж це сам і запропонував…
– Ну?!
– Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту…
– Так! І що ж твої паскуди накоїли?!
– А що такого?!
– Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!
– Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати…
Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.
– За що, ваша милосте?! – зойкнув ошелешений слуга.
– За те, що твої людиськи князівську дружину там же, в Рогатині, не прибили – от за що!!!
– Так вона ж з кинджалом була, виявляється, – хто ж знав-то?!