Кинджал проти шаблі
Шрифт:
– Пити…
Візок миттю зупинився, причому різке припинення руху відгукнулося в потилиці новим нападом болю. Десь збоку зарипів сніг, сіро-біле навколишнє світло майже повністю закривало обличчя темношкірого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною ріденькою борідкою. Знову її охопило почуття небезпеки, знов закортіло бігти… але тепер у бранки не вистачало сил, навіть щоб поворухнутися. Тому вона повторила своє тихе благання:
– Пи-и-ити… Пи-и-ити…
Обличчя татарина на мить зникло і з’явилося знову, а на губах вона відчула щось приємно-холодне. Скосила очі: татарин тицьнув їй в обличчя пригорщу снігу. Новий спогад сплив у збудженому мозку. Точніше, не спогад, а… кимсь сказані слова: «Ану ж бо, пустунко, не смій їсти бурульки! Вони холодні, ти ж застудишся, дурненька!..»
Спогад зігрівав душу, але водночас викликав якусь сторожкість. Хто вимовив ці слова, коли? Що сталося з цією людиною… тобто з цією жінкою?!
Так-так, із жінкою… Саме із вже літньою, але такою турботливою ласкавою жінкою!..
Але сталося щось негарне: на розум спадали тривожна обстановка, незрозумілі вороги, осяяна полум’ям пожежі ніч, встромлена поміж лопаток стріла, тужливий стогін…
Смерть!!!
Але ні, ні!.. Думати про смерть ніяк не хотілося: від цього лише подсилювався розривний біль у голові. Зате крижаний смак пухнатого снігу настільки приємний… майже як смак тієї бурульки з далекого дитинства!..
Дочекавшись, коли пригорща повністю розтане, бранка просмакувала кожну крапельку холодної вологи й мирно заснула на купі награбованого барахла під розмірене порипування коліс татарського візка.
Але то були всього лише окремі картинки, що насилу складалися у щось цілісне. У всякому разі, пізніше вона ніколи не змогла б із упевненістю сказати, скільки часу й у якому напрямку її везли засніженим степом, а також хто були люди, що передавали її один одному… або що перепродували?!
Цього вона не знала.
Перший же більш-менш цілісний спогад мав такий вигляд. Вечір. Зовсім незнайоме і якесь чужинське, до нестями незрозуміле житло. Схилившись над нею, незнайома літня жінка намагається напоїти її запашним відваром з довгастої дерев’яної миски. Пошерхлі губи мимоволі жадібно ловлять напій, а жінка примовляє:
– Отак, Настусю, добре, добре! Пий, рідненька, пий і одужуй.
Потім крізь тупий головний біль і безперервне гудіння у вухах прорвалися стогони й приглушені ридання знесилених людей. Раптом хтось заголосив, але свиснула нагайка, тоді пронизливий крик перейшов у слабкі схлипування, які незабаром припинилися зовсім… або ж перестали сприйматися збудженим мозком.
– Настусю, ти як? – запитала незнайомка, що схилилася над нею. Поранена зрозуміла, чим викликане стурбоване запитання: вона перестала сьорбати відвар з піднесеної миски.
– Чому ви мене Настею кличете? – запитала, намагаючись відсунути дбайливу руку.
– А тебе тут усі Настусею кличуть через рану твою. [5]
– Через рану?.. При чому тут рана!
– Так тебе ж, дитинко, так по тім’ячку вперіщили, що там уся голова розбита! Один лише Бог милостивий знає, як ти після такого удару живою залишилася. Хіба що коса тебе врятувала – онде у тебе волосся яке пишне…
5
Анастасія (грецьк.) – «відроджена до життя», «воскресла».
По тім’ячку?!
Дрючком, здається?!
Або каменем?..
Однак спроба згадати подробиці викликала лише новий напад болю. Незнайомка тим часом продовжувала:
– Але це добре, а от як у дорозі не померла?! Я вже стільки поранених на своєму віку бачила, а й то думала, що ти помреш на третій день після того, як тебе сюди привезли… Але, дивлюся, вже два тижні протягнула, зараз от на третій пішла.
– Третій тиждень… Ой, а чи довго мене везли сюди?
– А хто ж його знає, дитинко!
– Тоді скажіть, де це я?
– У полоні, Настусю, де ж іще…
– У полоні?!
– Ну так, у кримчаків.
– Ой?! Невже ж у самому Криму?!
– Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько… Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом-то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такі от справи, Настусю.
– Настуся, Настуся… Мене…
Вона трохи забарилася, потім заперечила рішуче:
– Ні, мене не так звуть!
– А як же тоді, дитинко?
– Як?..
Тієї ж миті колишня рішучість зникла, змінившись непевністю: можливо, її колись справді звали Настусею… але нечасто й начебто жартома… Але по-справжньому ж так не буває! Якимсь іншим було ім’я – от тільки яким саме?!
– Не знаю, – зізналася нарешті.
– Ну що ж, отже, відгукуйся на Настусю, поки не згадаєш!
– Добре… А вас як звати?
– Ганною.
Знахарка ще раз напоїла її трав’яним відваром, перемінила пов’язку на голові, тицьнула в руку половинку зачерствілого коржа і залишила у спокої. Так було й наступного дня, до вечора ж усі несподівано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неї, шепнула потихеньку, що татари зібралися переганяти їх на нове місце, тому що за ними нібито погналися козаки. І хоча нестерпний біль так і розривав голову, у серці зародилася слабка надія: а раптом станеться диво – загін козаків наздожене їх і звільнить бранців?!
Разом з тим виникла й поступово зміцніла впевненість…
Так-так, справді, у неї ж є коханий!
Хоробрий, героїчний, котрого кличуть…
Кличуть!..
І хоч ім’я вона згадати не могла, але чомусь твердо впевнилася: це він, саме він – її суджений – веде по сліду мерзенних викрадачів загін хоробрих козаків, він звільнить її, вирве з хижих пазурів кримчаків!!!
Як раптом…
– Іванко! Тіточко Ганно, його Іванком кличуть!!!
– Кого, мила?
– Чоловіка мого! Це він, він веде козаків, щоб нас порятувати, я знаю!..
– Хто він? Твій чоловік?
Не зважаючи на недовірливість у голосі знахарки, вона палко вигукнула:
– Ну так, адже він… Ну так, він же князь!!!
– Князь?
Літня знахарка недовірливо оглянула жалюгідне лахміття, у яке була вдягнена молодиця, яка, мабуть, з’їхала з глузду. Нічого не сказавши, відійшла подалі: мало чого можна чекати від божевільної?! Втім, звідки Ганні знати, що все почуте – найчистіша правда! Хоча вона й не могла нічим підтвердити свої слова, однак відчуття власної правоти для неї самої вистачало з надлишком. Справді, деякі речі вмирають лише разом з людиною, а поки живий, їх нічим із серця не витравити!..