Кинджал проти шаблі
Шрифт:
Зате плече стривожило Марту не на жарт: стріла пробила кольчугу й увійшла глибоко в тіло, міцно засівши там. Марта взяла витягнуту стрілу й заходилась уважно вивчати наконечник. Він мав доволі хитромудру форму – борозенки, зазублини… Якщо помилитися, наслідки можуть бути найнебезпечнішими. Добре, що козаки стріли цієї не чіпали!..
Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надріз на спині й проштовхувати стрілу вперед, іншого виходу немає…
Ляснули двері, у сінях почулися квапливі дівочі кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунці, що стояв у печі, саме закипіла вода.
– От і добре, вчасно прибігла! Давай-но, Олександрунько, заходь скоріше, руки мий добряче, будеш допомагати, – зраділа цілителька.
– Звісно, тітонько! Я зараз.
Марта пішла у свою кімнату за рядном. А Сашунька несміливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столі. Вона мимоволі замилувалася бездоганним тілом, юним і засмаглим. Пораненого била дрібна пропасниця, численні крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчі й на хвилястому темно-русявому волоссі, що недбало розсипалося по плечах.
Юнак на якийсь час отямився, розплющив великі світло-карі очі, невидющим поглядом ковзнув по кімнаті, потім зупинився на розгубленій Олександрі. Однак дівчині здалося, що він пильно розглядає її. У голові запаморочилося. «Що це зі мною коїться?» – виникла дивна думка. І слідом за нею якийсь внутрішній голос шепнув: «Дивись, він про сто створений для тебе!.. Для тебе однієї».
Ілюзія тривала недовго, але дівчині здалося, ніби минула ціла вічність. Панич спробував піднятися, але наступної ж миті зі стогоном повалився назад на стіл. Коли тіточка повернулася, то побачила, що Олександра невідривно дивиться на юнака.
– Чого ти витріщаєшся, дурненька?! Він же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно…
Попівна навіть не ворухнулася.
– Агов, дівко, годі!!! Кажу тобі, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився…
Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву.
– Роби, як я скажу. Руки не трусяться?
– Не трусяться, тіточко, не трусяться! – відгукнулася дівчина.
– Дивись же мені!..
– Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім… – запричитала Сашунька.
– Не ховай його завчасно.
Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо!» – та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена… Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася…. Дивно все це, як не крути.
Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:
– Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.
– Ну що ж, сиди, коли сили є, – відповіла Марта й чомусь зітхнула.
– Добре, тіточко!
Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:
– Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого… Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.
– Звісно, тіточко!
– Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже… Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?
– Неодмінно, тіточко!
Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.
Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі… й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.
– Ти хто? Що це зі мною? – поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.
– Ой, паничу, нарешті ви отямились! – скрикнула радісно дівчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа.
– Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цікаво дізнатися?
– Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.
– Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?
– А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки… – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її:
– Кримчаки?! Ага, пригадую… здається…
– Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!
– Так уже і з того світу?.. – недовірливо мовив поранений і зробив спробу перевернутися зі спини на бік: очевидно, мав намір підвестися.
– Ой, паничу, заради Бога не ворушіться!!! – скрикнула Олександра. – Вам не можна ще вставати в жодному разі, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну!
Втім, хворий не слухав її попереджувальних зойків і продовжував безладні рухи. Та миттєвий гострий біль прошив тіло хороброго неслуха, і він знову знепритомнів.
– Тіточко!!! – зойкнула Олександра, підскочивши до дверей.
На щастя, Марта вже поспішала на заклик:
– Що сталося?! Чого волаєш, наче божевільна?..
– Ой, тіточко, ой, рідна!!! – заскиглила попівна. – Він отямився, одразу піднятися спробував, та знову знепритомнів!..
Дівчина ледве не плакала від досади й жалості до пораненого.
– А ти куди дивилася, дурепо?! – сплеснула руками знахарка.
– Я говорила, та він не послухався… і от!.. – Олександра схлипнула, вказуючи на юнака.