Код Да Вінчі
Шрифт:
– Ви американець? – спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.
– Я родом француз, – відповів Сайлас, – прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.
Черниця кивнула.
– І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?
– Я зрозумів, який це страшний гріх.
– Вона краща вдень.
– Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.
– За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні
«Ти навіть не уявляєш, які могутні», – подумав Сайлас.
Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.
«Добре порівняння», – подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.
– Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.
– Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?
Сайлас не відводив очей від вівтаря.
– Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.
– Мені не важко, – відповіла вона.
Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.
– Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії. Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, – і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. – Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.
– Як бажаєте, – але їй було не по собі.
Сайлас забрав руку з її плеча.
– Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.
– І вас так само.
Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.
«Господи, тобі моя ця робота…»
Розділ 14
Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.
«Але що ще я могла б зробити?»
Колись дідусь був для неї цілим світом, а зараз вона з подивом помітила, що майже не сумує за цією людиною. Жак Соньєр став для неї чужим. Їхні стосунки миттєво урвалися однієї березневої ночі, коли їй було двадцять два.
Десять років тому.
Софі випадково побачила, що її дід робить речі, що їх вона й уявити собі не могла.
«Якби я не бачила цього на власні очі…»
Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дід, Софі відразу переїхала, забравши гроші, які вона відклала, і винайняла маленьке помешкання разом з іншими дівчатами. Сказала дідові ніколи не дзвонити їй. Протягом цих років він надсилав їй картки й листи, благаючи про зустріч, – у неї накопичились десятки нерозпечатаних листів, – але, до його честі, він ніколи не порушив своєї обіцянки і не зателефонував їй.
До вчорашнього дня.
– Софі? –
Стоячи на кухні у своїй паризькій квартирі, Софі відчула холод, коли через стільки років знову почула голос дідуся. На неї накотилася злива спогадів.
– Софі, дуже прошу, послухай, – він говорив англійською, як тоді, коли вона була маленькою дівчинкою. Французькою в школі. Англійською вдома. – Це божевілля не може бути вічним. Невже ти не розумієш? Ми маємо колись поговорити. Прошу, виконай одне бажання свого дідуся. Зателефонуй мені до Лувру. Просто зараз. Боюся, і тобі, і мені загрожує велика небезпека.
Софі дивилась на автовідповідач. Небезпека? Про що він?
– Принцесо… – Голос дідуся хрипів від почуттів, яких Софі не могла витримати. – Я знаю, що приховував від тебе багато чого і тому втратив твою любов. Але то було для твоєї безпеки. Тепер ти повинна про все дізнатися. Прошу. Я маю розповісти тобі правду про твою родину.
Раптом Софі відчула стук власного серця. «Моя родина?» Її батьки загинули, коли їй було лише чотири роки. Їхнє авто впало з мосту в бурхливу ріку. Загинули не лише вони, а й бабуся і молодший брат, який також був у машині. В єдину мить згинула вся її родина. Вона зберігала про це вирізку з газети.
– Софі, – говорив дідусь в автовідповідач, – я чекав багато років, щоб поговорити з тобою. Зателефонуй мені до Лувру, тільки-но почуєш це. Чекатиму всю ніч. Так багато всього, що ти повинна знати.
Повідомлення закінчилося.
«Моя родина». Софі несподівано відчула, як від його слів усю її охопила невимовна туга.
І тепер, у темряві чоловічого туалету в Луврі, вона відчула відгомін того повідомлення. «Софі, ти і я в серйозній небезпеці… Зателефонуй мені».
Вона не зателефонувала йому. А тепер її діда вбито в його музеї. І він написав код на підлозі.
Код для неї.
Навіть не розуміючи значення цього меседжу, Софі була певна: ці слова звернені до неї. Її пристрасть та схильність до розшифрувань стали наслідком того, що її виховував Жак Соньєр, сам фанат кодів, словесних ігор і загадок. «Скільки вихідних ми провели, розв’язуючи різні головоломки та кросворди з газет?»
У дванадцять років Софі могла розгадати кросворд без будь-чиєї допомоги, дідусь навчив її розгадувати англійські кросворди, математичні загадки та шаради. Софі робила це дуже вправно. Врешті-решт завдяки своїй пристрасті Софі зробила кар’єру, ставши дешифрувальницею в поліції.
Цієї ночі її дід використав простий код, щоб поєднати двох незнайомців: Софі Неве та Роберта Ленґдона.
Виникає запитання: навіщо?
На жаль, приголомшений вигляд американця не давав Софі жодної ідеї, для чого її дідусь звів їх.
Вона знову спитала:
– Ви з дідом збиралися зустрітися цього вечора. Для чого?
Ленґдон виглядав направду спантеличеним.
– Його секретарка зв’язалась, щоб узгодити зустріч, і я не питав для чого, лише подумав, що було б непогано випити з ним після моєї лекції.