Коли вмирає Безсмертний
Шрифт:
— Не поспішай! Як там у вас на Землі кажуть — не лізь поперед пекла з батьком? — Підійшов до стіни, натиснув кнопку, засвітився невеличкий екран. Ще одну кнопку натиснув, і на екрані захиталася лиса голова з запалими щоками і пильними, холодними очима.
— Я вас слухаю, — проскрипів хол одноокий.
— Я Чакт, сип Купхейпа Х’юпа Купепа. Ось моє посвідчення, ось відрядження, — Чакт підніс до екрана свої документи.
— З академії? Інспектор?
— Так.
— Знаю. Чекав. Це, — кивок у бік Івана, — з вами?
— Так.
— Проходьте.
Екран погас.
— Головний шеф комбінату, — пояснив Чакт.— Ходім. Цікаво, що в нього за особиста справа до мене…
В проході ніяких щитків уже не було. В теплому задушливому коридорі пахло ліками. Під низьким склепінням тьмяно жевріли жовті плафони. Жодної душі. Праворуч і ліворуч — панелі, панелі, панелі… На кожній — номер.
— Учнівські спальні, — пояснив Чакт і зупинився перед одною з них. Знову натиснув кнопку, панель нечутно посунулась, друзі зайшли в малесеньку трикутну кімнатку.
Так, так, саме в трикутну! Ліворуч од входу біліло низьке ложе. В протилежному кутку, де сходилися дві стіни-катети, стояв наведений об’єктивом на постіль чималий прилад, Іван знав уже, що це кейфофіксатор — апарат, який автоматично записує всі звуки і знімає на плівку все, що відбувається в кімнаті. Зі стіни поблискував екран.
На ложі спав хлопчик — зовсім голий, але в шоломі. У головах з білої пластмасової тумби дугою вигиналася шарнірна ніжка великого чорного рефлектора, що низько нависав над обличчям сонного. Від шолома тяглися ізольовані дротини до тієї ж таки тумби.
З рефлектора на русяву голівку струменіло тепло, над вухом бубонів невеличкий, припасований до стіни динамік, одноманітним голосом повторюючи граматичні правила, — а хлопчик спав.
— Динамік над вухом, — почав пояснювати Чакт, — це — гіпнопедія. Учень спить і в той же час вчить уроки. Рефлектор-інтенсифікатор… Ну, то вже ти й сам пробував, коли щактифську мову вивчав. Що ж до шолому на голові — це зовсім просто. Всі учні комбінату за допомогою цих шоломів підключені зараз до замкненої енергосистеми. Коли настає пора великого спокою, шеф комбінату вмикає спеціальний генератор, так званий Генератор Спокою, і по всіх провідниках системи, крізь мозок кожного учня, тече струм. Завдяки цій системі учні комбінату одночасно засинають і прокидаються, коли шеф вимикає генератор. Все це разом, а саме: ГІПНОПЕДІЯ + ІНТЕНСИФІКАТОР + СТРУМ СПОКОЮ, і називається Першим Триєдиним Комплексом біопедагогіки, або, як ще інакше його називають, Фізичним Комплексом.
— А чому перший? Хіба ще другий є?
— Є. Всього їх три: Фізичний, Термо-звуко-гастрономічний та Активний.
— І всі три можна побачити в комбінаті?
— Ні. Термо-звуко-гастрономічний та Активний застосовуються тільки в Притулку Блаженних Учнів.
— Ну й система, — крекнув Іван. — Триєдине знущання! Вивчення граматики — і така машинерія…
— Ні, друже, справа тут не в граматиці. Я ж тобі казав, всі підлітки в нас вважаються особами соціально небезпечними — хакахо, хвороба червоної крові.
— І
— Он, як бачиш…
Іван подивився на хлопчика. Він спав неспокійно: на змученому, мокрому личку виразно проступав крамольний багрянець…
— Так, — зітхнув Чакт. — Але ми з тобою інспектори…
Підійшов до кейфофіксатора, натиснув кнопку. В нутрощах апарата щось глухо загуло, і на екрані з’явився той же хлопчик.
Ось він заходить до спальні, блідий, виснажений. Обличчя розгублене, понуре. Ось він сідає на ложе. Лягає. Боязко озираючись, ховає шолом за тумбу. Та пильні прилади вмить «зафіксовують» хлоп’ячу хитрість. Гримить дзвоник. Так, саме гримить, а не дзвенить! Дзвоник такий гучний, що перекриває навіть монотонний Голос Безсмертного.
Іван озирнувся на сонного: зараз прокинеться! Цей дзвін і мертвого розбудить! Але хлопчик спав — струм спокою діяв безвідмовно.
А той, екранний хлопчик дістав з-за тумби шолом, болісно кривлячись, надів його. Ліг. Дзвінок миттю ущух. Хитнувся, посунувся вниз чорний рефлектор, низько опустився над хлоп’ячою головою, забубонів динамік. Перший Триєдиний Комплекс щактифської біопедагогіки вступив в дію.
— Ходім, — промовив похмурий Чакт. Клацнув вимикачем. — Нам ще багато чого треба оглянути.
Друзі пройшли з кінця в кінець по коридору, відвідали ще кілька спалень — все в них було однакове, похмуро стандартне. Все, крім одного: червоних, змучених дитячих облич.
Зайшли в ліфт, піднялися на наступний поверх. Тут розташовані були учбові приміщення: довгі зали, заставлені рядами крісел. На стелі — тьмяні плафони, в глибині, в сутінках, як голодні вовчі зіниці, поблискують об’єктиви кейфофіксаторів: кожен звук, кожен рух кожного учня і викладача мають бути зафіксованими для начальства…
Наступні два поверхи друзі оглядали вже так, задля годиться: стомилися, та й нічого особливого там не було. На одному з них містилася величезна «споживальня» — так називався зал, де у вигляді таблеток та ін’єкцій діти отримували споживні речовини. 3а роки другого, туманного, ступеня, тобто протягом всього навчального періоду, діти нічого не їли.
Піднялися ще на один поверх. Тут містилися кімнати розваг. Всі вони були тісно заставлені громіздкими апаратами дитячої механічної музики. Що ж то за музика? Чакт ввімкнув екран. На жовтому світляному тлі під скрегіт, шипіння, стукіт, дикі висвисти застрибали, засмикалися в конвульсійному ритмі худорляві, виснажені фігурки дітей.
Іванові защеміло серце, і він попросив вимкнути запис кейфофіксатора.
— Ходім звідси.
— Ходім, — погодився Чакт, — ходім, зараз я тобі покажу найцікавіше.
…У величезному залі п’ятого, останнього поверху під скляною стелею за стандартними пластмасовими столами сиділо кілька десятків абсолютно однакових істот. Всі вони були в білих халатах служителів, всі зігнулися в однакових позах і всі щось писали, писали…
— Хто вони такі? — тихо запитав Бідило у Чакта.
— Біопедагоги, журнали заповнюють.