Колиска на орбіті
Шрифт:
— Чорт забирай! — вигукнув Джім.
До руїн, про які казав нам Нгала, було вже недалеко, але почало сутеніти, й мені геть не хотілося зустрітися з дикою звіртою, чиє гарчання ми весь час чули (хоча Джім і запевняв, що це мені вчувається). Тому я зробив вигляд, ніби поринув у свої думки, і мовчки йшов уперед. Одначе Джім гукнув мене, і мені довелося спинитись.
— Щось негаразд, Джіме?
— Авжеж! О, розтопчи його білий слон! Підійди лишень сюди, Верноне!
Я одразу ж насторожився (коли Джім згадує білого слона, краще бути обачним). Я озирнувся і з великим здивуванням побачив, що він, наче вкопаний, стоїть над цією пурпурно-золотою пасткою.
— Даю відрубати праву руку, якщо це не лнага! Як гадаєш, Верноне?
— А я й не знав, що ти цікавишся грибами, — обережно, як і досі, мовив я. — В цих ділах я не знавець…
— Дурниці! Лнага саме твій профіль. А коли ти за всі три місяці своїх досліджень нічогісінько про неї не чув, то я починаю сумніватись щодо глибини й широти твоїх пізнань.
Я ледь був не закричав: “Он як, тобі мало, що ти нас затримуєш і ми замість того, щоб бути вже в руїнах Нгали, досі стовбичимо тут, у лісі, де нам загрожують дикі звірі! Ти ще й ображаєш мене!”
Але ж він згадав білого слона, і через те я тільки промимрив:
— Мені ніхто нічого не казав про лнагу…
Втім, з тим же успіхом я міг би й промовчати — він все одно не звернув ані найменшої уваги на мої слова.
— Гм… м, — мугикнув він.
— А що це таке?
Він співчутливо глянув на мене — тай дивляться на маля, міркуючи, чи варто ставитися до нього серйозно і щось йому пояснювати. Однак вирішив, мабуть, що зробити це все ж необхідно; він розпочав довжелезну лекцію, мовби ми перебували на терасі у Фреда, а не в диких джунглях, на які опускалася ніч.
— Отож знай, Верноне, лнагу можна знайти лише раз у житті. А можна взагалі не знайти. Багато хто шукав її до останніх днів своїх, але навіть близько від неї не побував. Я приїхав сюди набагато раніше за тебе (всього на якийсь там місяць, подумав я, проте остерігся його урвати) і мав досить часу дізнатися про це. Хіба що божевільний пройде повз лнагу й не зверне на неї ніякісінької уваги…
— Чого ж? Візьми свою лнагу з собою, якщо вже вона тобі так потрібна, і не барімося!
Мені вже урвався терпець. Та й далеке зловісне гарчання ставало дедалі відчутнішим.
Джім стомлено похитав головою.
— Якщо ти нічого не знаєш про лнагу — краще обійдись без дурних балачок. Перше-ліпше негреня сказало б тобі, що лнагу ні в якому разі не можна носити. Вона тут-таки розсиплеться на порох. Іншими словами, від неї нічого не залишиться вже через кілька секунд після того, як її зріжеш.
Я подивився на нього так безневинно, як тільки міг.
— Вибач за таке наївне запитання, Джіме: що ж роблять з цією лнагою?
Він хвилину помовчав (це вивело мене з себе — вже геть стемніло!), а тоді задумливо сказав:
— Я гадаю, Верноне, другої такої можливості ми не матимемо.
Лагідність його інтонації не віщувала нічого доброго — я знав Джіма з дитинства.
— То що ж ти збираєшся робити? — скрикнув я.
— Лнагу треба з’їсти тут же, на місці, — глумливо посміхаючись, відповів він.
Побачивши, що він справді простяг руку до пурпурового наросту, я більше стриматись не міг, з усього розмаху вдарив його по пальцях і штовхнув. Мабуть, нервів моїх уже не вистачало. Джім не чекав од мене такого — можливо, тому, що був значно сильнішим за мене, і ми обидва про це чудово знали: він поточився і впав на мокру траву.
— Розтопчи тебе білий слон! — заревів він. — Ти що, з глузду з’їхав?
— Це ти втрачаєш глузд! — крикнув я, не думаючи ані про білого слона, ані про те, що посмів збити Джіма з ніг. — Як тобі могло спасти на думку напхати рота такою мерзотою, від якої на сто кроків смердить отрутою? Та чи ти не бачиш, що ніч ось-ось застукає нас тут, а до руш іще йти та йти!
Власне, йому належало б зіскочити й кинутись на мене (він уже довів мене до того, що я ладен був з ним битись), але нічого такого йому й на думку не спало. І я ще дужче стривожився, коли почув, що він говорить так спокійно, мовби нічого й не сталося:
— Не будь дурнем, Вернене. Двічі в житті так не пощастить. Ніхто ще від лнаги не вмирав. Навпаки… — він замовк на якусь мить. — Навпаки, ми з тобою перші з-поміж усіх білих дізнаємось…
— Та ти мені хоч скажи, що це за цяця така? Поясни, заради чого ти хочеш отруїтися в глухих джунглях цим диявольським грибом! Аби знати, що потім отруяться дикі звірі, котрі тебе тут же зжеруть?
Джім мовчав, і з цієї мовчанки стало ясно, як він мене зневажає, — це гірше, ніж одвісити ляпаса. А коли знову заговорив, я зрозумів, що його рішення остаточне. Звісно ж, говорив він тим лагідним тоном, який не віщував нічого доброго.
— Тобі треба було зостатися вдома. Верноне, розгулювати своїми плантаціями, а не джунглями, мати справу з неграми, що звикли промовляти “так, масса”, а не з Нгалою, і цікавитись — так собі, знічев’я — якимось лінчуванням, а не пошуками давньоафриканської культури.
— Всього кращого, Джіме, — тільки й відповів я і швидко пішов геть.
Я пречудово міг знайти шлях і без нього і зовсім не мав бажання залишати свою шкіру в джунглях тільки через те, що він несподівано втратив глузд.
Несподівано?
Не знаю.
Я знизав плечима і пішов лісом, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Я ж бо знав, що Джім завжди був несповна розуму, що його батько, невдаха Чарлі Браун, найбільший злидар з усіх білих жителів Джорджії, один із тих волоцюг, котрі живуть упереміш із неграми, здатні напиватися з ними й навіть одружуватися з негритянками и дюжинами плодити на світ нещасних дітей, які з перших днів свого життя ладні проклинати батьків. Щоправда, Чарлі одружився не з негритянкою, а з якоюсь Евдорою, котру підчепив невідомо де, однак вони обоє надривались на плантації поруч із неграми. І якби я випадково не зустрівся з Джімом… Хоч як я старався, але в цій імлі, під густим листям, що тіснилось на змієвидних гілках, поміж стовбурами, обплетеними сіткою ліан, по тванюці, яку мені не хотілося б називати землею, іти швидко було неможливо. Усе довкола таємниче шелестіло й ворушилося, ніби я забрів у пастку, чиї стіни ладні були ось-ось розчахнутися, полишивши мене сам на сам з якимось із тих диких звірів, котрі, як я відчував, безшумно скрадалися за зеленими завісами листя, винюшкуючи мої сліди й зарання облизуючись. До того ж, у глибині душі я не дуже вірив, що йду правильно до священних руїн, про які розказував нам Нгала. Той, хто вирушає в джунглі — та ще й уночі, — маючи намір брести навздогад, не швидко наближається до мети. Я всім серцем проклинав Джіма й дослухався, сподіваючись, що він усе ж пішов услід за мною. Проте я знав, що ніяка сила не зрушить його з місця, якщо тільки він сам не передумає. Та ще гірше — і це я знав напевно: ніяка сила не здатна вибити йому з довбешки того, що він туди втокмачить.