Кораловий острів
Шрифт:
— Ага! — вигукнув він. — Цей острів я добре знаю. Він зветься Елю.
— Тобі вже доводилося тут побувати? — запитав я.
— Доводилося не раз, і не тільки мені, а також і цій шхуні. Острів славиться сандаловим деревом. Ми вивозили звідси дерево багато разів і до того ж платили за нього, тубільців-бо тут так багато, що ми не зважувалися забирати його силою. Проте наш капітан частенько їх дурив, і тепер вони ставляться до нас не дуже приязно. Крім того, останнього разу наші повелися тут зле, і, може, капітан не зважиться пристати. А втім, він не боїться нічого на світі.
Незабаром ми пройшли між рифами в лагуну і кинули кітву на глибині шести фатомів якраз проти гирла струмка, береги якого густо поросли ризофорами та високими розлогими
— Рушмо, хлоп'ята! — гукнув капітан.
Весла одразу занурились у воду, човен гайнув уперед, і за кілька хвилин ми сягнули берега. Всупереч нашим сподіванням, Ромата, вождь остров'ян, зустрів нас дуже приязно. Він повів нас до себе додому й посадив на матах. Дорогою я спостерігав, що тубільці, яких налічувалося в селі тисячі зо дві або зо три, були зовсім неозброєні.
Побалакавши з капітаном про всяку всячину, вождь почастував нас смаженим свинячим м'ясом і різними корінцями; ми покуштували тих страв для годиться і перейшли до діла. Капітан пояснив, чого він прибув на острів, і пожалкував, що під час останніх відвідин сталося невеличке непорозуміння. Він, мовляв, сподівається, що ані вони, ані ми зла не маємо і будемо далі вести торгівлю, вигідну й для тих, і для тих.
Ромата відповів, що він про ту зваду вже забув і щиро радий бачити давніх друзів, а також запевнив, що вони допоможуть і рубати, й вантажити сандалове дерево. Домовившись за ціну, ми встали й подалися до берега. Всю ту розмову переповів мені згодом Біл, він-бо добре тямив тубільну говірку.
Ромата провів нас на борт шхуни й пояснив, що в нього гостює великий вождь із іншого острова і що наступного дня він має врочисто прийняти його. Попросивши дозволу відрекомендувати його нам і той дозвіл діставши, він послав по нього свого човна. Водночас Ромата звелів привезти двох своїх улюбленців: півня й папугу. Доки човен вернувся, я мав нагоду роздивитися вождя пильніше. То був чолов'яга велетенського зросту, грубої, але гарної статури, з оголеними широкими грудьми і м'язистими руками. Хоча тубільці нижчого рангу носили тільки настегнову пов'язку, що звалася «маро», наш гість задля цього випадку вбрався в рясні тубільні одежини з кори китайської шовковиці. Ромата мав пишну чорну бороду й вуса, а його чуприна була така кучерява, що скидалася на великий тюрбан, простромлений довгою дерев'яною шпилькою. Згодом я довідався, що тією шпилькою він чухав собі голову, бо пальці були на це закороткі і розкуйовджували зачіску. Але задля зачіски Ромата йшов на будь-які жертви: спав він на дерев'яній подушці з вирізом на шию, аби волосся вночі не пом'ялося.
За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево, з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців — розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі — миль за дві од шхуни, — і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.
Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.
Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.
Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.
Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни — були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти — всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.
Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.
— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!
— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.
— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…