Корпорація ідіотів

Денисенко Лариса

Коли я отримав ключi вiд власного бiзнесу, на робоче мiсце мене супроводжував тесть, вiн постiйно поплескував мене по правому плечу, так що коли вiн припинив, менi чогось деякий час навiть бракувало. А робив вiн це не для того, щоб пiдтримати, а для заспокоєння своїх нервiв. "Чи правильно я роблю?" - вибивав вiн на менi. "Чи не влiзаю в якусь халепу?" Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навiть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче мiсце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про новi огиднi вiдчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помiтив нiякої рiзницi.

Мене заводять у непоганий кабiнет. Тут вiдчувається простiр.

На стiнi висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, i є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб нiхто не переплутав. Бiля стiни стоїть симпатичний диванчик. I хто ж на ньому вже повалявся? "Василю Васильовичу, це - Стас Коваленко". Василь Васильович дивиться у вiкно. Не вiдчувається, що цей ранок для нього добрий. "Це вiд Петра Андрiйовича", - витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфiвна, поки що для мене вона - непогана жiнка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Менi не подобається, що я - це "це", але я мовчу.

"Ви показали товаришу його робоче мiсце?" - питає Василь Васильович. У профiль (утiм, анфас також) вiн дуже схожий на голову чоловiка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонiв "Мiстер Iкс" та "Саша", а також на тi чоловiчi голови, що прикрашали вiтрини фотоательє за радянських часiв. Такий собi заштатний красунчик. "Нi", - каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на iм'я кротон, яка стоїть на спецiальнiй пiдставцi, задубне. "Менi здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися". Брови Василя Васильовича зараз дуже подiбнi до волохатої чайки. "Нащо менi на нього дивитися? Хай працює людина".

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. "Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лiбре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонiмiчне". Я розумiю, що я нiчого не розумiю (що, цiкаво, зробила б Алiса, якби ото таке промовив до неї окiст пiд час їхнього першого знайомства?). "Лiбрес? Це хiба не жiночi прокладки? Про що вiн?" - питаю Варвару Адольфiвну. З усього видно, що вiдповiдати менi не збираються. Може, прокладки в її вiцi вже не актуальнi? "Це - ваш кабiнет. Це - зв'язок. На столi iнструкцiї, вивчаючи їх ретельно, ви будете обiзнанi про нашу роботу не гiрше, нiж я". З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синiй нiмецький пiджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя iнструкцiю номер 3, вона допомагала менi створити iлюзiю ночi, я не виспався. А жалюзi тут немає. Я кажу: "Алло". "Треба представлятися, а не "алло". Алло-хуйло. Зайдiть до мене". "Алло-хуйло. Пральня-фiгальня. Культура-мультура. Вiслюк - купка сук". Я виходжу до приймальнi. Бачу на секретарському столi записку: "Вийшла у справах на п'ятнадцять хвилин". Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає - один.

Заходжу до приймальнi шефа, там бачу карколомну дiвчину, вiрнiше, очима спотикаюсь об її ноги. Втiм, це не просто ноги. Це справжнiй витвiр мистецтва. "Дуже приємно", - кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацiкавленостi. Її байдужiсть чомусь пiдказує менi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене вiдомо. "Я сплю з iншим козлом", - каже вона. Що ж, дiвчина не звикла гаяти часу й вiдразу ставить усi крапки над "i". Я не знаю, чи спiвчувати їй, чи радiти, тому вирiшую змiнити тему. "Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнiшої з потвор?" "Чоловiчим?" - уточнює володарка нiг. "Еге", - вiдповiдаю, хоч сам не дуже впевнений.

"Менi так здалося", - додаю, щоб вона потiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чоловiчим, то це якраз i є той козел, iз яким я сплю". Я розмiрковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю

її ремарку без коментаря. "Це - заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч".

Цiкаво, чого це всi вони менi тикають? Знову футболка?

Вдячностi моїй немає меж. Якi ж ноги! "Викликали?" - питаю в суб'єкта на iм'я Величко В. Л. Треба вiддати йому належне, вiн, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тiльки надзвичайно ввiчлива людина, тому тренує тiло. Вiн має атлетичну статуру. I набагато бiльше смаку, нiж "Васятко". "Ти хто? Чому без доповiдi?" Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на мiсцi. "А помiчник мiй де?" Менi здається, що коли стосунки тiльки-но починають створюватися, вiдповiдати в риму на питання "де" не дуже доречно, навiть коли вiн почав першим зi своїм "алло". "Я вiд Петра Андрiйовича". Про всяк випадок кажу iм'я цього чарiвника.

Але пароль я не вгадав. "А, нишпорка вiд цього намащеного гiвном бздуна?" Тут що б не вiдповiв - матимеш проблеми.

"Давай, розповiдай про себе. Що ти вмiєш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений i чого тобi тут треба? Швидко давай, виплюнь член iз рота, якщо заважатиме". Я починаю розповiдати, хоч i не дуже звик представлятися таким суб'єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевiзор, зацiкавлено дивиться новини про цiни на аукцiонi Сотбi й про те, як один нiмецький гомосексуалiст з'їв яйця iншого гомосексуалiста на його ж прохання. "Ось вона, демократiя ваша! Каструвати!" Каже вiн на це.

Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" - питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" - сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.

По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.

Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" - радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" - пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.

"В обiд", - сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", - нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", - посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", - привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це - Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан - це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця - буфету.

"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".