Корпорація ідіотів
Шрифт:
"Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!" Геннадiй Євгенович улiз до приймальнi. Високий худорлявий красень. "Кажуть, ти далеко пiдеш, хлопче. Ще пару таких вчинкiв, i матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепнiсть - важливий чинник для успiху". "А з ким це ти тут розмовляв? Я, грiшним дiлом, подумав, що з секретаркою, але…" Вiн вочевидь чекав на мою реакцiю. "Це я розмiрковував уголос. Про, ну, знаєте, про… iнвестицiйний клiмат". "Юначе, на роботi говорити про роботу - величезна вульгарщина. Пропоную пiти до буфету, там завезли новi iнкерманськi
I ми пiшли до буфету. Геннадiй Євгенович щось натхненно розповiдав, притримував дверi жiнкам, щасливо їм усмiхався й навiть поцiлував руку скаженiй Наталi Петрiвнi (борони Боже торкатися цiєї скорпiоншi з вiддiлу контролю). Вiн розповiдав менi про свою поїздку до Францiї й сам себе постiйно перебивав нескiнченними: "О, як я радий вас бачити", "Iнно Василiвно, з минулим святом, то я до вас сьогоднi зайду? Яка ж ви шарманна жiнка", "Катерино Iванiвно, з днем янгола вас, дорогенька!", "Оленько, сподiваюся, що менi буде дозволено сказати вам, яка ви сьогоднi гарнюня?" Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось iнакше, якби менi не розповiли…
iсторiю про Геннадiя Євгеновича та Нателлу Кирилiвну, або про те, як важко iнколи вiдрiзнити гiвно вiд шоколадок
Нателла Кирилiвна була легендою нашої установи. Звiсно, для створення та поширення легенди потрiбен неабиякий час. Тому в солiдному вiцi Нателли Кирилiвни сумнiватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволi приємна дама. Нiхто взагалi не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилiвна. Нiхто точно не знав, хто кого породив i хто був чиїм символом.
Педантична, зiбрана, вiчний редактор, котрiй довiряли тексти найвидатнiших керiвникiв, керманичiв, ватажкiв. Скiльки лайна вона вичитала за своє життя, ви собi навiть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд i став аншлагiвцем, академiком смiху, одеським джентльменом або навiть членом клубу смiху). Вона вивiряла кожен текст. Роками.
Жодна описка, помилка чи навiть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворi й вибагливi очi головного редактора. Очi, котрi такого набачилися за своє життя, що годi й помiтити в них слабкiсть i поблажливе ставлення до людства.
"Тi, хто не вмiє висловлюватися й писати рiдною мовою, обов'язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати iноземну", - говорила Нателла Кирилiвна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в однiй газетi державного значення (не будемо тут ганьбити чеснi iмена спiвробiтникiв цiєї газети, як i всiх iнших людей, причетних до появи перiодичних видань, книжок, брошур, iнструкцiй, нормативних актiв, некрологiв та поздоровлень i всього такого iншого. Бо задовольнити вибагливiсть Нателли Кирилiвни досi не вдавалося нiкому).
"Редактор, який не носить окуляри - це безвiдповiдальна, безграмотна, ледача й незiбрана особа, котрiй не можна доручити перевiряти навiть напис на туалетному паперi!" - так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилiвна (до
Що ж любила Нателла Кирилiвна? О, вона любила трiйцю. По-перше, - українську мову. I, як наслiдок, - свою редакторську роботу, роботу санiтара лiтератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине лiтературний лiс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, - ви, можливо, будете збентеженi, дорогi друзi, - Геннадiя Євгеновича.
Як їй були до вподоби вишуканi манери Геннадiя Євгеновича.
Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вмiння опускати вiї, а також широко розкривати свої сiрi вдумливi очi. Цi сивi скронi, цей бiлий шарф, ця посмiшка-натяк причаровували й не таких скутих панi, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилiвна. За такими Геннадiями Євгеновичами завжди в усi часи вбиватимуться жiнки, тримати й пестити їх у своїх жiночих мрiях, колисати у спогадах i потроху вичавлювати разом iз зiтханнями, сльозами та нiчними оргазмами.
Нателла Кирилiвна вважала Геннадiя Євгеновича особою, наближеною до божества. Iдеалом! Ви помiтили, як часто ми вважаємо iдеальними людей, самозакоханих до нестями? Якi помiчають нас тiльки тодi, коли ми чи хтось iнший скидаємо їх iз п'єдесталу, на який самi ранiше ставили? В очах Нателли Кирилiвни Геннадiй Євгенович був єдиним чоловiком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди i за будь-яких умов захищати Честь та Гiднiсть Жiнки. "Це - єдиний чоловiк, котрий ПIДВОДИТЬСЯ зi стiльця! Коли до кабiнету заходить жiнка!"
Одного разу Геннадiй Євгенович сидiв у своєму кабiнетi й розповiдав щось кумедне двом симпатичним жiночкам iз Мiнiстерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й смiялися його вишуканим жартам. Вiн був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Вiн мружив очi, як кiт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тодi, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самицi його цiкавили тiльки як естетське задоволення. Але навiщо всiм про це знати, чи не так?
Аж тут постукали у дверi. Зайшла чарiвна Ганнуся, секретарка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть секретарок, вона вже втратила всi надiїта iлюзiї, пов'язанi зi своїм шефом, але, як усi мудрi секретарки, тримала свої думки та язика при собi. Ганнуся принесла дуже важливий папiр.
Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?