Ковчег Всесвіту
Шрифт:
Макаров і Кривошеєв сиділи у президентській залі, яку можна використовувати і для огляду неба, і для огляду будь-якого куточка їхньої колонії. Прихованих телевізійних камер усюди так багато, що Президент, не виходячи зі свого палацу, міг бути присутнім і на термоядерній електростанції, і на поверхні астероїда — всюди, куди вела його власна думка. Не треба шукати якісь важільці, перемикачі, кнопки — досить лише подумати, як екран подавав саме ті об’єкти.
Ці казкові можливості базувалися на старому спостереженні: коли людина думає, її мозок виробляє імпульси, котрі передаються м’язам. Деякі люди вміли
Але не цим вражав екран Кривошеєва. Його, власне, ніби й не існувало. У круглій залі, схожій на приміщення цирку, височіли вибілені стіни. Густий газовий прошарок ховався за прозорою пластмасою, що невидимо стояла ближче до глядачевого ока. Це, власне, й був екран. Під дією відповідних променів частинки газу виробляли ті барви, які були необхідні саме в цю мить для об’ємного зображення. Отже, стереоефект був не обманом зору, котрий ніколи не є повним, бо екран мав власну глибину, як, скажімо, її має театральна сцена. Далечінь, що веде поза виднокіл, завжди видає нашому окові розмиті силуети — справжньої об’ємності вимагають лише близькі об’єкти. Кругова панорама довершувала майже цілковитий ефект присутності. Стільці крутилися також за бажанням глядачів кожної миті ти був там, куди тебе кликали події.
Але зараз екран був мертвий. Друзі сиділи за столом, на якому стояло дві пляшки з вином і ваза з фруктами. Нечасто, мабуть, раз на місяць вони дозволяли собі отак розважитись, пригадуючи далеке земне дитинство. Вони росли в одному селі, по сусідству, неподалік Бійська — там, де зливаються Бія і Катунь, створюючи могутню сибірську ріку Об.
Людська пам’ять володіє дивними властивостями: час звужується, коли людині доводиться переживати багато нового, незнайомого. Його стискає емоційна наснаженість інформації. І навпаки: відсутність нових вражень, життєва одноманітність кожний окремий день роблять немилосердно довгим; та коли дні складаються в роки й десятиліття, вони ніби сплющуються, лягаючи до твоєї пам’яті. І тоді як завгодно далеке, але емоційно багате, яскраве робиться дивовижно близьким.
Отож п’ятсот років мало що важили в їхніх спогадах про дитинство.
— А пригадуєш, як ми поцупили коней у старого китайця? — засміявся Іван Кривошеєв. — Через тиждень ми їх повернули. Зате у справжній тайзі побували… Пригадуєш?
Кривошеєв, на відміну від Макарова, був невисокого зросту, плюсклий, підсліпуватий. Його обличчя чомусь видавалося загостреним — можливо, через впалі щоки та довгуватий ніс, на якому міцно сиділи, мов припаяні, великі окуляри. Про таких кажуть: книжковий черв’як.
— Повернули, бо ти заскиглив, що китайця стало жаль, — невдоволено буркнув Макаров. — Пожаліти китайця — однаково, що пожаліти власну смерть. Хіба смерть тебе пожаліє?..
Іван з внутрішньою посмішкою глипнув на Макарова: «Чи він коли-небудь наближався до дзеркала? Вилитий китаєць». Та, мабуть, саме тому він і викохав у своїй душі оцю ненависть. У їхній хаті завжди
Той, чиє прізвище носив Степан, здебільшого спав на сіні біля корівника. Він ніколи не бував тверезий. Пив навіть не самогон, а схожу на кисіль білувату рідину, яку називали брагою. Це були розчинені у воді дріжджі, що ледве встигали перебродити. їх належало перегнати через апарат, щоб отримати самогон, але у старого Макарова не вистачало терпіння.
Одного разу він так штурхонув Степана, що хлопець ударився головою об одвірок і ледве оклигав.
— Тебе, косоокий, мамка з китайцями нагуляла. Затямив?..
Малий Степан пробував розпізнати батька серед китайців, які допомагали матері по хазяйству, але ж марно. І, може, саме через оці дитячі гіркоти поселилась у грудях Макарова стихійна ненависть. Так це намагався пояснити Кривошеєв, який, мабуть, єдиний в колонії по-справжньому любив Степана.
Друзі вже не раз дискутували на цю тему, але мимоволі повернулися до неї й сьогодні.
— Знапастили вони російську землю, — сказав Макаров.
— А може, відродили? — не погодився Кривошеєв. — Ми ж бо її до того довели, що вона вже й родити перестала.
— Звідки в тебе така непошана до всього російського? — сердився Степан.
— Ні, друже. Це ще одне підтвердження, хоч і запізніле: на квасному патріотизмі далеко не заїдеш… Нас такими імперія зробила.
— Якими — такими?
— Ми звикли, щоб нас ноги годували. Ноги і зброя. А може, це сталося через те, що ми як нація сформувалися серед несходимих лісів?.. Ми не землероби, а споконвічні мисливці. Мисливці та вояки. Обжити своє гніздо не вміємо. Землі не любимо й нічого в ній не тямимо. Віримо тільки власним ногам і зброї. Для нас головне — простір. Хапати його, приєднувати, винищуючи інших… Працювати ми так і не навчилися. І торгувати теж. Уміємо тільки відбирати силою. Ось у чому наше лихо, Степане. Це не вина, а біда наша.
Макаров промовчав. Він був зодягнений у білий, добре пошитий костюм і виглядав святково. Кривошеєв, навпаки, прийшов у президентський палац просто з майстерні, де він усе ще вдосконалює свій винахід. На ньому була буденна картата сорочка, увібгана в робочі штани.
— Скажи, Степане, — з почуттям мовби смертельної провини звернувся Кривошеєв до друга. — Як ти гадаєш, є нони там? Чи, може, від них тільки руїни позалишалися?.. Я кажу про наших… Або хай навіть не наших… Кажу про земних людей.
Макаров поклав свою важку руку на плече Іванові:
— Не варто мучити себе цим питанням. Відповіді на нього немає. Краще думати про майбутнє.
— Майбутнє? — похмуро відгукнуся Кривошеєв. — Насамперед скажи: ти певен, що там є планета, котра хоч трохи нагадує Землю?
— Певен. У будові Сонячної системи немає жодної випадковості. Вона суворо підпорядкована законові Тіціуса-Боде… Чому ж ти гадаєш, що інші планетні системи формувалися поза цим законом?.. Облишмо дискусію, Іване. Від цих думок голова розвалюється. Я свої стреси усуваю за допомогою жіночик рук. Ліки не нові, зате надійні. Зараз покажу тобі кандидатку до Кола безсмертних.