Ковчег Всесвіту

Руденко Микола Данилович

Зненацька стіни зникли й друзі миттєво опинилися в президентському саду. До цього можна було б швидко звикнути й не відчувати різниці між справжнім садом та його зображенням на круговій панорамі, якби вона, панорама, не робила несподіваних стрибків. Але екран був покірний волі Макарова — він переносив його миттєво услід за думкою.

Ось на алеї з’явилась донька віце-президента Лято-шинського, їхня знайома. Вона була в парі з невідомим юнаком. Зодягнена в червону сукню, що тісно облягала її струнке тіло, взута в черевички на високих каблуках. Золотаве волосся вільно спадало на плечі — воно було неабиякою окрасою дівчини. Юну жіночу вроду відтворити

у словах неможливо, тому доводиться просто сказати: Гелена могла б позмагатися вродою з красунями, котрі оточували Президента, а вони відбиралися з генофонду протягом п’ятисот років. Макаров любив повторювати: для жінки досить бути вродливою — і це вже та якість, яка варта увічнення.

Юнак теж був зодягнений строго й елегантно — у світлий костюм, пошитий майстрами-кравцями, які обслуговували академіків. Зрозуміло, про це подбав пан Мірек. Молодята виглядали такою гарною парою, що навіть Макаров, душа якого давно втратила емоційну здатність, на якусь мить розчулився. Але на мить, не більше. Наступної хвилини він уже був незворушним володарем, який лише з другом дитинства дозволяв собі бути просто людиною — не богом.

— Я, здається, починаю розуміти, чому Лятошинський так дбає про цього зухвальця, — не приховуючи роздратування, процідив крізь зуби Макаров. — Але хто ж йому дозволив самочинно зняти сережку? До мене з цього приводу ніхто не звертався.

— Ти й без сережки бачиш і чуєш кожного колоніста, — зауважив Кривошеєв.

— Безумовно. Але ж у наглядачів немає твого екрана. Кривошеєв нахмурився. Волосся впало йому на лоба,

окуляри сповзли на кінчик носа:

— То це ти дочці Лятошинського вирішив видати спецліжко?

— Він давно за неї просить.

— Знаю. Але… Не чіпай дівчини.

— Мені набридли твої «але», — роздратовано зіскочив з крісла Макаров. — Хто тут Президент — я чи ти?..

— Ти, Степане… — Кривошеєв зняв окуляри й повагом почав протирати. — Екран працює бездоганно. Отже, мені тут робити нічого.

З удаваним спокоєм підвівся з крісла й попрямував до виходу. Макаров потягнувся за ним:

— Іване, не дурій.

Та Кривошеєва вже не було. Звичайно, він згодом прийде. Такі сварки поміж ними трапляються майже щомісяця. Але ж Кривошеєв був такий самотній, як і Макаров, отож їм нікуди подітися один від одного.

Ця думка трохи заспокоїла Макарова — екран уже почав виконувати його волю. Президент так наблизив до себе молоду пару, що, по суті, був серед них третім. Вони цього, звичайно, не знали. Стоячи в ротонді — там, де прозора пластмасова сфера поволі схиляється, моделюючи небосхил, закохані стиха гомоніли. Серед реплік, що цікаві тільки для самих закоханих, були й такі, котрі свідчили про напружену роботу думки.

— Тут я справді бачу безмежність, — сяючи вір, захоплення, мовив Прокіп.

— Хіба можна бачити безмежність? — з критичною посмішкою запитала Гелена. — Бачити безмежність — значить нічого не бачити.

Макарова вразили ці слова дівчини. Вони видалися йому мудрим афоризмом. Було дивно, що це сказала дівчина, яка прожила всього лишень вісімнадцять років.

«О ні, це не Сільвія», — подумав Степан, відразливо пересмикнувши куточками губів. Як йому набридла та пустопорожня лялька!

Тим часом із-за помаранчевого дерева вигулькнула гнучка постать Сільвії. Час від часу смикаючи довгого повідка, вона вела за собою білого пуделя. Пудель огинався — мабуть, його інтереси не збігалися з інтересами господині. Сільвія рвучко його смикнула — й песик на кілька секунд злетів

у повітря, мов повітряна куля. Але тут, у невагомості, це було зазвичай.

Макаров зрозумів: Сільвія хоче розгледіти новоявлених відвідувачів, сама залишаючись для них непомітною. Хто ж її більше цікавив — майбутній астроном чи Гелена?..

І тут Макаров відчув у серці неприємний поштовх. Як прикро, що він більш ніж удвоє старший від цього парубка. П’ятсот років, звичайно, він відкидав — вони просто не існували. Існували ті сорок п’ять років, котрі були прожиті на Землі.

На алеї з’явилася трохи зігнута постать Кривошеєва. Інженер простував до ротонди, де стояли Прокіп і Гелена.

Дівчина побачила інженера й вибігла йому назустріч. Сільвії довелося шмигнути в кущі, але песик лишився поза кущами. Він почав скавучати. Гелена, побачивши песика, не знала, куди їй бігти — назустріч інженерові чи до пуделя, що, на її думку, потребував допомоги.

— Не турбуйтесь, — голосно сказав Кривошеєв, щоб його почула також Сільвія. — Про цуцика є кому подбати.

Сільвії не лишалося нічого іншого, як вийти зі схованки. Вродливе личко перекосила непогамовна злість. А Гелена, вражена сценою, яку їй допоміг розгадати несхибний жіночий інстинкт, зробила десяток кроків по алеї й подала руку інженерові.

— Як добре, що ви прийшли!

— Я звільнився раніше, ніж передбачалось. То, може, зараз почнемо? Апаратура готова.

— Але ж тата ще немає, — оглядаючись на Прокопа, сказала Гелена. — Він буде через годину. Ми так умовились.

— Ваш батько вже не раз бачив. Проте, як хочете.

Макаров з гірким почуттям вимкнув екран. Його неприємно вразила думка, що Іван Кривошеєв не такий уже й самотній. Він, мабуть, ближче й міцніше дружить з Лято-шинським, ніж можна було подумати.

Але вийдемо геть звідти, де людина не вважає для себе ганебним підслуховувати закоханих. Підемо вслід за Іваном Кривошеєвим та його друзями до другої панорами, що призначена для академіків.

Лятошинський уже повернувся, він був чимось заклопотаний. Мабуть, його лякали здогади про те, що недремне око Хазяїна стежить за його дочкою.

— Може, запросимо Лі Чуня? — звернувся Мірек до Кривошеєва.

— Він прийде. Я йому казав.

І ось їх п’ятеро сидить у невеликому моторному човні, Кривошеєв встановив його посеред панорами заради посилення ефекту присутності. За мить стши мовби розчинилися в просторі, човен загойдали океанські хвилі. Океан був усюди — перед ними й ген поза ними. Він простягнувся у синювату товщу літньої ночі. Йому ні кінця, ні краю. На місяць набігають хмари. Океан силкується повторити небесну дію, але не може — і місяць, і підсвічені ним хмари ховаються в пінявому мерехтінні.

Прокіп шепоче Гелені:

— Як же тут могли жити люди? Усюди сама вода. Ніде землі не видно.

Лятошинський чує його шепіт і стисло пояснює:

— На Землі завжди було втричі менше суші, ніж води. Та якби суші було більше — люди також не змогли б жити там нині. Потрібна рівновага, відома лише Богові. На жаль, вона була порушена… Але не поспішайте. Зараз побачите й сушу.

Почало світати. Там, де мало зійти сонце, колір неба мінявся від синього до червоного. Це видовисько було добре знайоме Прокопові й Гелені: так само сходило сонце на гранітній бані, не викликаючи їхньої пошани. Тепер Прокіп подумав: «Але ж це добре, що ми несемо з собою земні світанки. Хай штучні, але ж ми їх маємо!» Хлопця вразила схожість природного світанку на Землі й на академічній моделі.