Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.
— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.
Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це
Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.
— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив, нарешті, Козак. — Навіщо зразу стільки глини?
— Владика — святами веліли працювати.
— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?
— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.
— А що ж?
— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.
Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.
Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев'яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та вправно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…
Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого, і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:
— Ти мені глини не гайнуй.
— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.
— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для війни.
— А що ж ти з глини зліпиш для війни?
— Диви-но! — і, кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.
— Що ж воно?
— Як назвати — не знаю. Але дивись! — і Салнвон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити пороком і залізяччям, а сюди, в оці дірочки вставити запалені гноти ти й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…
— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?
— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали.
Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.
За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.
Мамай дивився в
Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп'яної бомби:
— Що ж воно з цього дива буде?
— Було б щось… — відмовив Глек. — Та немає в нас зайвого пороху на дурні витребеньки.
— Це слова пана Купи?
— Атож!
— Порох буде…
Уклонившись, Мамай хутко вийшов на вулицю. Песик Ложка поважно виступив за ним.
14
Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, вiдвідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла кликало суворе слово вітця Мелхиседека.
Шили козацьку одежину кравчики з кравченками та кравчихами.
Готували ліки та чисте шмаття для завоїв зільники, аптекарі.
Біля тиглів порались і зеленовиді галагани, мідники, переливаючи на гармати казани, свічники, дзвони, познімані з руїн домініканського монастиря, всипали в тиглі цілими торбами й гроші мідні, жертвувані громаді навіть людьми незаможними.
Порались біля горнил і чорношкірі гамарники, витоплюючи залізо не тільки з руди, якої вже лишалось обмаль, а і з усякого ммотлоху, з покришених шабель, поламаних плугів, з рискалів та лопат.
Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкопи, гостряки для очеретяних^ стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев'яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала війна. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з милою своєю Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, і ще кілька нових і старих челядників.
Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж Зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому).
Були там і ще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої.
Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти.
— Я сам, мамо, я сам, — відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня — з ним.
— Що робите, паніматко? — спитав Козак Мамай, підступаючи ближче.
— Просив цехмайстер Саливон, — відповіла Явдоха, — до ранку оцю пані полагодити, — і вона кивнула на гармату. — Для цехової Гончарської вежі.
— Ну, коли сам Глек, то вже треба… — погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: — Помагай біг!
— Здоров, Козаче, — відказали ковалі.
— Заходьте, гостем будете! — запросила незнайомого Анна. Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні