Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— То це ти, мамин синку?
Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.
Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.
Вона, при світлі місяця, без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок підстрижений, підбритий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала: —
— Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик.
Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка.
Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.
Отак вони й стояли босоніж.
Якусь мить одне на одного роздивлялися.
Аж потім панна Ярина здивовано спитала:
— Як же тебе собаки не порвали?
— Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик.
— А ти хіба… — почала була Ярина.
— Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.
Вони помовчали. Потім Ярина сказала:
— От і добре!
— Що я закоханий?
— Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень!
— Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж?!
— Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архирейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.
— Добре, що ти босий, — сказала дівчина.
— Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок.
— В чоботях ти й не видерся б.
— Куди?
— Сюди ось!
Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем. і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.
Потім звеліла парубкові:
— Лізь лишень!
— Та як же?
— А ось так!
I панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.
Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.
Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті.
Він тяжко дихав.
Може, від раптового перельоту з кузні — до цієї пишної опочивальні.
Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.
А може…
Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:
— Хто там?
— Це я, —
— Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.
А Ярина сказала парубкові:,
— Оце ти мене обманюєш?
— Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нiкого i нiколи…
— Собаки ж забрехали, парубче?
— Забрехали, серденько.
— На тебе забрехали?
— На мене.
— А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть!
Казав?
— Казав.
— Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть?
— Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк.
— Як-як?
— Тобто… Михайлик! — поправився хлопець.
— Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!
Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архирейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.
Та панна відсахнулася:
— Здурів!
— Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.
— Пусти!
— Не можу.
— Закричу.
— От-от! — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи!
— Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка.
— Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила. — Ну-ну?
— Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на гвалт… Ну, ну, благаю!
— А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик?
— Ого!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б?
— Анічогісінько.
— Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися? Ну, чого ж ти? Кричи! Репетуй! — і він зненацька поцілував її просто в губи.
А вона…
Вона не скрикнула.
Вона не ляснула його по пиці.
Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик.
Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого.
Тільки прислухалась.
Передихнула.
I прошепотіла:
— Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш?
22
Тиша бриніла в городі.