Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Не дай бог — так дужчати!
— Що ж поробиш! — запахкав люлькою Мамай. — Про українську вдачу є така брехенька…^ і, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: — Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви, кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!
Преосвященний хотів щось
— Чолом, владико! — вклонився Прудивус.
— Ave! — відмовив архирей з латинська. — Мир тобі, спудею! — але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. — Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі либонь хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?
— Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.
— Довго ж ти за ним ганявся, — мовив єпіскоп. — Чи ти не любиш голубої барви?
— Той голубий хотів схопити нашого гуцула.
— Романюка?! — аж стенулась Ярина.
— Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж бачу, той ляшок скрадається з татарами, а він — і не туди: кришить, сивий, німоту й ляхів на капусту. Я був хотів прорубатись до нього, та вже свиснув татарський аркан, уже й зв'язали бідолашного гуцула, а мені, як на те, саме шаблю з рук вибили. Добре, трапилась оця голобля…
— Що ж було далі? — спитав Мамай.
— Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…
— Де ж він? — спитала Ярина.
— Віддав чортові душу.
— А гуцул? — спитав єпіскоп.
— Десь там, доміне, либонь лежить і досі…
— Мертвий?
— Зв'язаний. Арканом.
— Так його й покинув?
— Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.
— Який же він чужинець?
— Католик…
— Веди до нього, — наказав єпіскоп, і вони гуртом — Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина — подались шукати старого гуцула.
Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.
Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.
Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі. списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, — бо душа українська — без пісні не живе.
— Де ти його покинув, того Романюка? — питав Мелхиседек.
— Ген-ген,
— Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?
— Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.
— А ти ж?
— Я рушаю сьогодні до Києва.
— А війна?
— Я ж — не воїн…
13
На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в кіптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев'язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв'язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз'ятрені до крові ноги.
Молоденький гуцул русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.
— Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову — в той самий кал ідуть…
— Ви все це, доміне, написали в посланії? — спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. — Вручіть мені того листа, панотче.
— Навіщо?
— Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.
— Тебе там повісять, козаче, з тим листом, — перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: — Де ж твоя голобля, хлопче?
— Потрощив на дрізки.
— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?
— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.
— А ще?
За нього відповів єпіскоп:
— Спудей преславної Братської в Києві Академії.
— Це світоч науки для всього слов’янства.
— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про Академію, де вчився колись і він сам.
Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:
— Читатиму людям по всій Україні… I в Києві теж!
— Але як же ти пройдеш до Києва? — спитав Романюк у спудея.
— Отак ось, доміне: навпростець! — посміхнувся Прудивус.
— Крізь самісіньке пекло?
— Все, що треба знати про пекло, — лукаво повів вусом Тиміш, — я вже в Академії вивчив. Тож дорогу знайду.
— До пекла чи до Академії? — посміхнувся Романюк.
— До Академії — крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, — і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. — До Києва йду, — обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. — Прощавай, соколе! — і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жало розлучатися в скрутну хвилину: — Іду до Києва! — і так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав: