Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
За яку хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:
— До розказу, владико.
— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. I того вченого… пана Романюка!
— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.
— Мерщій!
— Я й так — мерщій, владико.
— Одним духом!
— Я и так — одним духом, владико.
— Приведи
— Іду, владико.
I куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола, а чи козацький мудрий борщ.
— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.
22
Спудей Прудивус на ту пору — в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами-спудеями, які й досі не вирішили — йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах — сумним.
От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди попрощатися з лицедієм Прудивусом.
Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього, самим богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста.
I пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги.
Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи, а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного романа Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з численних його видань Пилип возив у тороках — разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана.
Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей каш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме зараз для нього переписував, сівши в куточку тієї комірчини, а також і присягання Олексієві Ушакову — знайти по той бік озера вагітну дружину славного гармаша.
Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати — бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав «годі».
— Годі-таки! — підвівся й Прудивус. — Пора вже мені, панове-товариство, рушати пора! — і він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок із пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі.
Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали
— Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? — сумно зауважив Іван Покиван. — Про Адама та Єву кумедію? Ну?
Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, — і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить.
Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати.
— Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в Академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді…
— Звісно ж, базікатимуть, — охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст.
— А ти не зважай! — загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. — Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками, «унгуібус ет ростро», як казав Горацій… Іди собі!
— Скажуть же, що я втік од війни.
— У самісіньку пельку ворогові? 3 тими листами? — спитав Філіпп Сганарель.
— Тебе ж, дурного, схоплять! — занепокоївся Покиван, хапаючи товариша за лікоть.
— Помре Адам — ні богу, ні нам, — притис до себе його руку Прудивус.
— Та й прилюдно голову зітнуть… — бідкався Йван.
— Прилюдно ж! — жартував Прудивус. — «Корам попульо!»
— «Ін секуля секульорум!» — на віки вічні!
— «Амен!» — озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене, писання, Куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. — Щасти боже! — і, підійшовши до спудея, старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському поблагословив: — Тільки будь обережний, сину мій!
— Про що це ви, доміне?
— Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватікані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого «в'язня інквізиції», котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк.
— Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус. Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка. Спалахнули очі в Філіппа…
— …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в огонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов'янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував черцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — і, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…