Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Борщу й тобі?
— Гав-гав! — зрадів собачка.
— Сконаєш, Ложечко! — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.
Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.
— Навіть собака…
— Боїться!
— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!
— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче
Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.
— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.
— Як там німці?
— Мовчать.
— Обоє?
— Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.
— А другий?
— Дурня…
— Що дурня?
— Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть.
— От і приведи лишень сюди — отого, другого. Та мерщiй.
Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов.
Прудивус підвівся:
— Нам уже пора в дорогу, — сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архирея по благословення на дорогу.
— 3 батеньком ти вже попрощався, голубе? — і архирей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. — Ну?
— Ні, владико, — і голос Тимоша затремтів. — Не прощав ся з батеньком…
— Коли ж? — і пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста.
— Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче…
— А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб!
— Знаю, владико, — озвався, нарешті, Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок.
— Лишаєш батенька в таку гірку хвилину?
— Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені! А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть!
— То слухай же… — і пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому й про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ — до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської Академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі — ще з часів свого козакування.
Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був» нарешті, благословити їх у дорогу коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.
Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.
— Перевдягніться, хлопці, — запропонував архирей.
— Ніч тепла,
— Дам йому свого жупана запорозького.
— Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.
— А коли надягти кунтуша?
— I з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай.
— Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа?
— Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив, Як же можна…
— А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван.
— Гріх! — одмовив єпіскоп.
— А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара.
— Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ні хто й не вгадає… Ну-ну!
— А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців.
— Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — I забрало ж? I панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!
— Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник.
— їх зараз приведуть сюди, — погодився єпіскоп, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.
28
— Баранина не дуже й уварилась, — ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік.
— В міцному ж оцті й не ввариться, як слід, — пояснив Козак Мамай. — Така вже ця страва.
— Сутугувата баранина… — озвався й Іванище.
— Хіба ж це не свинина?! — раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем.
— Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі!
— А звідки ж ця баранина? — пополотнівши, спитав пан сотник.
— Зарізали сьогодні барана прездорового, — відповів алхімік.
— Якого барана? Чи не того, бува, що вранці…
— Під вікном у панни Подолянки… — вихопив йому з губи Козак Мамай.
— Знайшли в мішку?!
— Хороший був покійник, — шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак.
— Який покійник?! — аж зойкнув молоденький сотник.
— Баран отой.
— Але ж то був… — і наш Михайлик мало не задихнувся. — То ж був ніякий не баран!
— Що ти верзеш! — сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. — Схаменись, лебедику!