Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви!
— Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпіскоп.> — Це, видно, бестія — не з простих.
— Ми всі — не з простих. Ми — німці!
— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Давай-но йому борщу.
— Стривай! — і превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?
— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — : Креслили, а не малювали!
— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.
— Ми не люди, — відмовив рейтар,
— Та хто ж ви?
— Я
— Амінь! — кивнув єпіскоп і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп'ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн герр, сюди. Ось ложка. Тріскай!
— Ми не тріскаємо, а споживаємо…
— Лопай, нечиста сило!
— Я вже сказав: ми не лопаєм, а годуємось, як і належить людям благородним!
— Бери ложку! Пан барон узяв.
— Жери!
Пан барон, як і завше, ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.
— На здоров'я, — сказав Мамай. — На здоров'я козі, що хвіст короткий!
30
Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очаманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.
— їж! — наполягав Мелхиседек.
— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне геррен!
— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.
— Це ж — якась нелюдська страва!
— Ти ж сам казав, що ви не люди!?
— Ой! Від цього й лев умре…. — А ми, гляди, живі та дужі.
— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.
— Наминай, собако! — звелів пан сотник.
— Умру-таки, майне геррен!
— Ковтай!
— Сконаю…
— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!
— Ой, пробі, майне геррен! Ой, умру!
Переймаючи німцеву поведінку. ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:
— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.
— Славні прусські рицарі дають не дуба, а богу душу!
— їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.
— Ой, умру!
— Та не вмреш, а гигнеш!
— Ой… гигну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.
— Гигнеш?
— Гигну.
— Переставишся?
— Переставлюсь.
— Здохнеш, пане?
— Ой, здохну ж!
— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи гигнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?
А владика доточив миролюбно:
— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?
— Не скажу…
— То їж!
— Не можу!
— То кажи.
— Ні! Не скажу…
— То бери ложку!
— Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…
— Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!
— Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові — розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.
— Коли ж ви маєте все це зробити?
— На світанку.
Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, — і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка:
— Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?!
— А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! — щоб якийсь поганий гетьман та щось наказував німецьким благородним рицарям? Ого!
— Хто ж кого наймав? — саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні.
— Одведіть
Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на, Зосиму, що саме починав в'язати руки полоненому рейтарові.
Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! — і пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні?
31
Хутенько покинувши архирейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона.
Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу.
Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним.
Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, — Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати.
А молоденький сотник Михайло тимчасом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п'яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні.
…Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків.
Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п'яні співуни, — просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована — в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам — за досконале цвіріньчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона», що з ним завжди носився Пилип-з-Конопель) глузливо являв читачеві книги одинадцятої — божевільного латинника, котрий мріяв «задля пом'якшення козацьких звичаїв, трохи занадто войовничих», виписати з Парижа — задля козацтва — «віз поетів», які заснують академію та й будуть усіх навчати «віршування та писання романів», аби настав жаданий час, коли межи людьми «налагодиться приємне спілкування, а вірші опиняться в такій шанобі, аж набудуть ціни. Хто не матиме грошей, той однесе шинкареві строфу та й дістане за неї півсетьє вина, за сонет — шопіну, за оду матиме пінту, а за поему — кварту, і відповідно за інші віршики, від чого помітно приборкаються злидні народу, бо хліб, м'ясиво, дрова, свічки, сукно та шовк почнуть продаватись на віршики, які, звичайна річ, оспівуватимуть торговця чи його крам; гроші готовизною зникнуть, і це буде великим полегшенням…»