Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай.
— Ви ж — характерник.
— Жар загрібати чужими руками?!
— Я вже свої попік.
— Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — і, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд. а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — і Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі…
— Так я ж — несміливий.
— Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…
— Цілував?! — жахнувся "Михайлик. — Підслухували?
— Лящало ж на ввесь архирейський садок.
— А після цього вона… після цього ж вона…
— Дівчатам ніколи не вір.
— Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — жахнувся пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…
— Хлопці то — інша річ, — посміхнувся Мамай.
— А я, дурний, повірив…
— Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архирейського садка.
— Чого це?
— Посвищи соловейком.
— Минулося.
— Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!
— Кому брехав?
— Собі, мені, матусі, Подолянці, богові…
— Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…
— Ти їй сказав про це?
— Так я ж несміливий!
— А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — і стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з двадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!
— Несміливий язик?
— Ні, руки.
— За це на Січі б'ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?
— Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки бог дав сили.
— Скільки бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже, й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…
I тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, коли без рими, без музичного супроводу й без гонорару, ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, в хвилини
Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір'я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:
— Це Лукія?
— Лукія.
— Чи не пристаркувата ж?
— А я? — посміхнувся Мамай.
— Та й некрасива ж.
— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.
— Коли ж то буде?
— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…
— Та війна ж не триватиме вічно!
— Не житиме вічно й кохання. Вони помовчали. Послухали.
Бо ніч була дзвінка.
Калатали серця.
Солов'ї заливались.
Цвіркуни про своє існування волали до неба.
I сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.
Мамай проговорив:
— Вернися в архирейський сад, пане сотнику.
— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!
I, похиливши голову, юнак подався в ніч.
33
Тинявся та й тинявся без часу, без міри.
Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.
Та Михайлик того не чув.
Брекекекали жаби.
Але й того не чув.
Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.
Нічого не чув і не бачив, тиняючись.
Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам'яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:
— Кохайлику! Це ти?
— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.
Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:
— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.
— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.
— Уже. Аж двічі.
— А як?
— Так… що й не скажеш!
— Чому ж?
— Аж так солодко… ой-ой!
— Але як же? — і парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?
— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди й заплющивши свої чудові коров'ячі очі (називали ж стародавні греки сестру й дружину самого Зевеса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.
— Що-що? — розчарувався Михайлик.
— Гамселив, куди здря.
— Чого ж ти така рада?
— Гарно ж, Кохайлику!
— Що у тому гарного?
— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.
— Щиро?
— Коли б'єш, значить — любиш.
I пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:
— Ану, вдар.
— Тю на тебе!
— Хоч раз…
I пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.