Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб'ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову забиту гратами бодню.
Почувши бренькіт бандури й Такий дужий голос, а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея
Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що, раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.
Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького:
— …«Бо я стар, болію,
Більше гетьманом не здолію…»
Кобзар оповідав про те, як воліли козаки не обирати в гетьмани джуру Хмельницького, бо той — шляхтич, —
Близько мостивих панів живе;
Буде з ляхами мостивими панами накладати,
Буде нас, козаків, за невіщо мати…
Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині кобзарів зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря.
— Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре?
— Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючися з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним.
— Я питаю: чого люди шарахнули?
— Німець підійшов.
— Один?
— Один.
— Чого йому?
— Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик.
— Іди собі, швабе! — найгуркотливішими низами дужого свого голосища гримнув кобзар, зненацька вдарив по струнах: — Ой, дай, жінко, нагая, проучити німчая! — і замовк так само несподівано, як заспівав.
Прудивус сердито забелькотав, мішаючи слова латинські, грецькі, німецькі, циганські, єврейські, які тільки знав, які тільки міг вимудрувати чи згадати, але старий Потреба пирснув рейтарові в пику:
— Облиш, козаче!
Прудивус забубонів ще сердитіше, бо не хотілося в стані ворогів по-дурному важити головою, та й чужа дитина спала на руках, та й наука ж чекала в Києві, в Академії, та й заклики Мелхиседека і Романюка він мусив передати кобзарям, щоб ті понесли їх по Україні, одмилюючи очі посполитим, одуреним однокрилівщиною, — та й життя ж, нівроку, хоч яке було трудне, але ж і воно — одне-однісіньке, цікаве й неповторне, галасливий божий базар, що його покидати молодик охоти ще не мав. I він лаявся всякими тарабарськими словами, щось мимрив, ворушачи
— Облиш, облиш! — стиха, щоб не почули в юрбі, повторив Потреба й засміявся. — Я, козаче, все одно — не втну, що ти верзеш. Та й сам ти либонь… не втнеш і сам своєї мови? Га?
— Іх бін рейтар, — ще опинаючись, згорда мугикнув ошелешений лицедій.
— Бачу, бачу! — в сивий вус посміхнувся колишній бунчужний. Потім спитав у Песика: — Чого це ти, Ложко, засумував?
— Ав-ав! — відповів Песик Ложка, наче руками розвів: сам бачиш, мовляв, у яку халепу з цією дитинкою вскочили…
— Звідки ви знаєте, батечку, як звуть мого собаку? — зачудувався Прудивус, переходячи на людську мову.
— Він зовсім не твій.
— О?!
— Чого витріщився?
— Як же ви впізнали, що я…
— Хіба ж німець ходитиме по нашій землі з писклятком! Вони слов'янських дітей на списах носять, шабельками голублять. Сеї ночі тут замордували матір з немовлям. Чув, може?
— Жінку Олексія Ушакова? Оце ж — його й дитина, москалева, — вже довірливіш пояснив Прудивус. — Понесу на той бік, — і Тиміш кивнув за озеро, де височіло обложене місто, куди було так близько й так далеко: найвужча горловина озера мала з півверстви, а обходити ж кругом — по гаях та драговинах? Манівцями, відомими тільки Песикові Ложці…
I Тиміш Прудивус уже ладен був зразу ж повертатись болотами до Мирослава, але подумав, що негодована дитина дорогою вмре, і сказав старому Потребі:
— Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину!
— Ходім, — сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: — Ложечко, ходім!
— Куди ж це ми? — спитав Тиміш.
— Шукати молодичку.
11
Суворий гурт людей, що глипав на них, здивованими поглядами провівши старого козака й того чудного рейтара з дитинкою, був зацікавлений незбагненною приязню, яка звела з німчаєм бувалого запорожця і оце вже гнала їх кудись у спільному клопоті.
Від рейтара, як від чуми, люди шарахали геть, і ніхто не хотів годувати немовля, завинене в український, десь украдений німцем рушник.
Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.
— Добридень, паніматко, — чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. — Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… — і він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і гречним: — Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…
— Агій на тебе! — визвірилась молодиця.
— Але ж ваші високі груди… — червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.
Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:
— Ой, стусону!
— Ви, паніматко, не зрозуміли, — намагаючись виправдатися, боязко забелькотав сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але втративши нараз усю свою гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було б з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найгречніші й найприємніші слова: — Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…