Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Можу, — знизав плечима Михайлик.
— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.
— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.
Роксолана відійшла.
— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.
— Верхи, — відповів за нього Мамай.
— А твоя неня?
— I паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та
— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.
— Нема — так буде!
— Може, коли й буде, а поки що… — і вона вклонилась панові Пампушці: — г Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — і кивнула синові: — Ходім!
— Ходімо, — блиснув зубами парубок.
— Рушили, — сказав Козак Мамай. I раптом свиснув.
Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.
Аж Песик Ложка гавкнув.
Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.
Спустивши з повода свого коня, Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.
За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.
Але спинився.
I сказав Демидові Пампушці:
— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?
Песик Ложка гавкнув.
— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.
— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.
— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.
— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…
I Песик Ложка схвально кивнув головою.
— А то й від горобця?
I Песик знову потвердив Козакові слова.
— А чи й від курки навіть? I Ложка знову гавкнув.
— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…
Але скінчити не встиг.
Підкравшися до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька, розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:
— Каяк! каяк!
I пан Купа, мало не гигнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба — здоровенна синя-пресиня гуля.
Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.
Роксолана, склавши добру ціну дотепові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:
— Лобуряка!
А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:
— Прощавайте, люди добрі.
— Щасти тобі боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова
Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.
I наш молодець на цей раз не одвернувся.
Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:
— Параско, одійди!
— Кохайлику?
— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.
— I все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.
— Для тебе — все, — сказав він сумно і просто.
— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?
— Я ще тобі наснюся, задерикувато сказав хлопець. — Тричі!
— Як?
— Як тільки схочеш… Прощавай! — і поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.
I враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.
На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.
— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.
I скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.
За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.
I миттю позникали всі вони в буйних травах.
I все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі — майже без ніякої оружної охорони.
30
В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).
Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.
В травах було повнісінько гадюк.
I вовки там водились.
I дикі коти.
I, що найстрашніше, люди.
В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки … чи й татари… грабіж, полон чи й смерть. На господа надії вже не було сьогодні — після того пір'я.
Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.
Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг.