Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… — і жінка сказала все, що думала про цього німця.
— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.
— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.
— Не мені… не мені, достойна пані! Я прошу не для себе„а ось… — і спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, в руках у старезного діда Потреби.
— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — і вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б
— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.
А там задзвенів і другий.
Ляснув і третій.
I десятий.
Може, навіть і сотий.
Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася, таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.
— Ось тобі мої груди! — лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті, добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила н духопелила, і все приказувала: — Ось тобі моє лоно, оскорбнику! — та й гатила по чім попадя знов. — Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! — і лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея київської Академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.
Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук долинянки, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій — не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:
— Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! — по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. — 3 такою фрау одному, гляди, й не впоратись?
— А ми з нею зараз — удвох, — погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.
— Е-е-е-е-е-е-е! — знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.
— Чого тобі? — спитав у Прудивуса той перший, рудий.
— Е-е-е-е!? — знову промекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.
— А й справді, — кивнув альбінос рудому. — Це було б не
— За якими там правилами! — з виразним сумнівом сплюнув рудий, щирий пруссак. — Але… чорт йому в зад, оцьому дурному буршеві, котрий тут невідомо звідки взявся і невідомо чому став рейтаром. Я тільки певен, що з такою дамою цей тюхтій не впорається навіть тоді, коли б вона сама його про те просила! Дивитись на нього гидко! — і пруссак одвернувся.
— Ходім, — невблаганно сказав шляхетний альбінос, для якого товариські правила були над усе.
— Ходім, — похнюпився рудий. — А цей нездара хай полежить, хай прочумається, хай довершить розпочате діло, і хай тільки спробує завтра нам не розповісти все, чого він дійде з цією неосяжною дамою. Тьху! Ходім! — і те презирство, з яким він блимнув на свого недолугого товариша, котрий не спромігся впоратись із тубільною дикункою, свідчило, що він — ображений у кращих почуттях.
I рейтари пішли.
Молодиця, радіючи, що здихалась халепи, кинулась була пріч, але старий Потреба, який тримав малятко мирославського гармаша Ушакова, встиг її схопити за рукав:
— Стривай, голубонько!
— Невже кортить і вам, дідусю? — з небезпечною лагідністю спитала вона.
— Чого кортить?
— Товчеників, діду?
— Гай-гай! — посміхнувся Потреба і простяг молодиці дитинку, дбайливо вгорнену в вишиваний рушник. — Погодуй-но!
— Чом же ви не сказали зразу? — здивувалась жінка.
— Я ж вам казав! — ледве здобувся на голос відлупцьований лицедій.
— Казав, казав! — передражнила молодиця, розстебнула пазуху і раптом посміхнулась, як посміхається будь-яка мати, пригортаючи до лона мале дитя. — Хіба ж так кажуть! — і, все на світі забувши, сіла поміж кущами дерези й почала годувати.
Вона й плямкала до маляти, яке жадібно, життя своє стверджуючи й рятуючи, припало до жіночого лона.
Вона й очима світила до нього, як тільки й може світити молода мати.
Вона всім єством своїм помагала младенцеві краще сприйняти життєдайний сік материнства.
Пульсувала оголена грудь молодої матері, і грубувате її обличчя, червонувате, звичайне, буденне, вже сяяло найвищим натхненням і захопленням, і тою красою, котра осіняє полотна великих майстрів світу, що залюбки малювали мадонну, пріснодіву, щасливу матір, яка замислилась над долею маляти, яка бринить уся любов'ю, яка тремтить від дотику губів дитини, щасливу матір, яка стає в ту мить красою світу.
12
Погодувавши ушаковську дитинку, молодиця встала:
— Ми собі підемо?
— Хто це «ми»?
— Я з дитинкою…
— Чи ти не сказилась!?
— Я й сама не знаю… — зітхнула молодиця, і знову обличчя її стало червоним, буденним, звичайним, хоч воно й світилося ще полиском того материнського натхнення. — Якби ви знали, як воно… губами… і всім тільцем…
— Спасибі тобі, серце, — сказав Прудивус. — Але нi.
— Мати є в дитини?
— Матері немає.
— Батько?