Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Щоб не забула дівчинка на чужині рідної мови, до неї приставили стару Гликеру, уніатку, котра розповідала їй казки свого чарівливого Поділля, співала пісень, завше сумних, заплітала полоненій панні коси, плакала над її долею, але ж нічого до пуття не вміла розповісти малій, задля чого ж н тримають ось тут, за цими товстенними мурами, так далеко від рідного краю.
Коли черниці зауважили, що в Гликери прокидається приязнь до їхньої прозелітки, до панни Кармели (як нарекли Ярину, коли завдавали її в католицтво), стара уніатка несподівано зникла — чи вбили її, чи одвезли до іншого монастиря, — про те Ярина ніколи й не дізналась.
Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо
— Коли зі мною станеться що-небудь, — сказала йому Гликера, — доглянь мою подоляночку…
— Добре.
18
Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, — те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір — зародити в цієї дитини зненависть.
Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір'ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітами, — все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки забути все, що мала забути назавжди.
Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватікану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір'ю Мар'янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, де лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов'ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватікані.
Не відстала стара циганка, мати Мар'янина, від нашої Ярини — і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.
19
Купець той, Ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Пів день, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сірії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав Ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.
Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан Ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Риму, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши
Сидячи давненько вже в Варшаві й чекаючи жаданої години, пан Ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…
Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватікану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватіканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.
Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.
Гриміла вже над світом слава Запорожжя.
Стояла вже за Україною й Москва.
Та й під унію простий український люд не йшов жужмом, — чим ближче до Москви, тим менше уніатів…
Та й наречену Ван Дорна викрали зрадливі слов'яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватіканські нишпорки та стежії в невіданні про Гі долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід бо не гаяли часу дарма.
Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала 6 тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі — її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, — і вона не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду, і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.
Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла, і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.
Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку; яка могла чи гати на неї під кожним кущем бузини.
Побачивши у високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава — на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:
— Котрого?
— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.
Ярина спрягла тятиву.
I крук, що летів посередині, став падати вниз.
20
Сівши під старезним кленом — трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем'я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, — але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів, про ті, нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.