Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — і дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломея Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно пролетіли три круки.

— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.

— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав діві чатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але

зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу…

Слух його вловив якийсь обачний шерех.

I наче обережний крок.

Чиєсь дихання буцім.

Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути — чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік — і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.

Старий Копистка тимчасом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді беріз ки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими і губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед.

Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.

Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.

21

Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.

Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.

Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв'язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, кудись далі, пріч від міста.

I все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — : наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом панни старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галяви між кущі калини.

Дід Варфоломей Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними, назирці, щоб не втратити її сліду навіки.

А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона вже прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.

3 кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.

Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її у, яві смирні голуби на плацах Рима.

Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.

Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з отим синочком маминим, з отим селюком навіженим, — хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.

— Ми тебе врятуємо, і бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав

панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.

А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:

— Кваптеся, хлопи! Мерщій! Вона розуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, — святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда — за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, — а потім застеріг: за невірність Ватіканові — щонайлютіша смерть!

— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан Ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. I я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав.

Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись — не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка, Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці-домініканці, за осоругу зрадниці свого народу…

— Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж — ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс…

— На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні?

I далі вже мовчала.

Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра — невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном.

Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй усе ввижалося та мерехтіло щось вогнисте…

Полум'я пожару?

Малинові стяги оборонців Мирослава?

Чи пурпурова мантія молодого ватіканського кардинала [Леодегара Борджіа?

Чи знову кров?

Ні, ні!

…То жаріли квіти.

Багряніли.

Жевріли.

Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека.

То були голландські гвоздики й тюльпани — на квітникарських ринках Амстердама.

Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти.

Мокрі від недавнього дрібного дощу.

Такі прикро-червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти.

Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров'ю мури… без жодного проблиску іншої барви…,як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських зли дарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові.