Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів — більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі — проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.
Лилася кров і на Вкраїні…
Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а
Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула, а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватікан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського. — на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук — споконвіку славні багатствами землі України…
…Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить — ні про Амстердам, ні про банкіра Ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої либонь одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…
Прощай, люба ненько, прощай!
Та неня мовчала. її вже не було в живих…
Прощай, Україно!
Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…
Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!
22
А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав'язалась немила розмова з Явдохою.
Удвох вони поралися в таборі мирославців — коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:
— Ех, синку, синку!
— Що, мамо?
— Коли б твій батенько живий був…
— Еге ж, коли б!
— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — і ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів'ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.
— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже я розгнівались?.. В чім же я винен?
— Не шануєшся, халамиднику! — і, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?
Синок мовчав.
— До самого ранку!
Синок винувато похилив голову.
— Та й без мене ж!
— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.
— Ніколи ж у нас такого й не бувало.
— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.
— I що ж воно буде тепер?
— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…
Аж матінка відмовила:
— I я ж — про те! — і голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.
— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.
— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?
Пан сотник, похнюпившись,
— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! I ума — на цілу сотеньку. I сили — всотеро! I хитрощів! I відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові! А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! I пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. I себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки й може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!
— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.
— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?
— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.
— Чим заслужив?
— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.
— Дай же йому, боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?
Та й зразу ж кудись заспішила.
— Куди це ви, неню?
— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.
— Я сам, мамо, я сам… Явдоха борзенько пішла.
А дорогою до церкви бубоніла:
— Дай же ти, господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменем татарським, прости господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.
23
3 алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.
На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою чи, як її звуть по-московському, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стойбища, котрі буцімто на степовій могилі колись були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків зароджується з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.
Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто — руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Єрмія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам'ять, і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій: