Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— «…Лінощі, через які вони беруться до роботи лише за конечної скрути, коли не мають за що купити все, їм потрібне… Вони вдовольняються найменшим, було б тільки їсти й пити…»
— I ловко ж бреше твій дядечко! — вставив хтось із слухачів.
— Не заважай брехати! — начальницьким голосом, як те й належить сотникові, покрикнув Михайлик. I попросив Пилипа: — Далі ж, далі!
I Пилип-з-Конопель читав далі:
— «Козаки є віри християнської, яку звуть руською, вони шанують усі свята й додержують постів… Зате, мені здається, немає в світі народу, котрий зрівнявся б із ними здатністю до
— Оце так-так! — в котрий уже раз не втерпів хтось із слухачів.
А хтось додав:
— Треба й справді-таки хильнути.
— Щоб недаром про нас таке казали! Та й знову пили… молоко.
I п'яніли.
28
— Читай-но! — знову звелів пан сотник. I француз-запорожець читав і читав:
— «А втім, так буває тільки вільного та мирного часу, але під час війни або тоді, коли вони лаштуються до якого-небудь походу, тоді тверезість між ними цілковита…»
— Що правда, то правда, — зітхнула Явдоха.
— Помовчте, мамо, хоч би тут! — стиха буркнув пан сотник, і неньці довелось послухатись, бо ж сотник — то все-таки сотник!
А Філіпп читав далі:
— «Козаки суть кмітливі та розумом проникливі, додумливі та щедрі, не прагнуть великого багатства, але найвищу ціну кладуть своїй свободі, що без неї життя для них є неможливе; це — головна причина, котра спонукує до бунтів і повстань супроти місцевих вельмож, коли ті починають їх утискувати, то зрідка ж проходить більше семи чи восьми років від повстання до повстання…»
— Війна за війною, — знову зітхнула Явдоха.
Пан сотник на цей раз нічого їй не сказав, тільки знову буркнув Пилипові:
— Читай далі!
— Тут далі — про панів, — і Пилип знову втупився в книжку: — «Шляхта, в тому краї нечисленна, хоче в усьому бути схожою на шляхту польську і, видно, соромиться визнавати іншу віру, крім латинської, котра все більше та більше поміж панами шириться, хоч усякі князі та люди вельможні походять від православних предків…»
Це була гірка правда їхнього життя, і люди, хрестячись, слухали далі.
— «Селяни тут до краю бідні, бо мусять робити на пана три дні в тиждень, та ще й… віддавати йому… багато мір хлі6а, силу-силенну каплунів, курей, гусей… возити панові дрова й відбувати безліч інших обов'язків панщини, яких і не повинні були б сповняти; окрім того, поміщики вимагають від них грошового чиншу, а також десятини від баранів, поросят, меду, всіх плодів і третього бика через кожні три роки. Одним словом, вони мусять віддавати владареві все, що тому заманеться зажадати… Властителі мають безмежну владу не тільки над майном, а й над життям підлеглих; ось які є великі привілеї польської шляхти, котра живе наче в раю, коли селяни перебувають мовби в чистилищі… Становище їхнє буває гірше від каторжників на галерах. Таке рабство стає причиною численних втеч; відважніші з-поміж селян рятуються на Запорожжі… Такі втікачі повсякдень збільшують силу запорозького війська…»
Довго Пилип-з-Конопель читав ту французьку книгу товаришам, чимало сторінок із описами просторів красуні-Вкраїни: з її Борисфеном-Дніпром, з Дунаєм, з річками дрібнішими, степами, горами й долинами, цього казкового, на погляд іноземців, краю, що на його багатства
29
Цікаві долиняни ще й довше, можливо, читали б, раз по раз вихиляючи з рук Насті Певної по добренному кірчику її хмільного молока, коли б не пролунав несподіванкою чийсь владний голос:
— А що це ви тут робите, панове?
Це був пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, який до порога шинку підкотив на своїй таратайці з Оникієм Бевзем на передку, з лантухом і заступом, схованими біля ніг, і вже, за звичкою, покрикував:
— Хто вам таке дозволив, я питаю? Хто дозволив?
— Читати книги? — поспитав, Пилип.
— Під час війни пиячити! — гарикнув пан обозний. — Дозволив хто?
— Хто ж тут пиячить? — статечно спитав пан сотник.
— Всі ви — п'яні.
— Ні в кого — ані ріски, — відповіла обозному Явдоха. — Нам вірте, ми — сотники, пане!
— Я сам, мамо, я сам!
— А де шинкарка? — загорлав обозний.
— Осьдечки! — скромно озвалась Настя Певна.
— Я ж горілку продавать заборонив! — визвірився пан Стародупський.
— А я й не продаю, — повела тілистим плечем Настя Певна. — Шиночок мій торгує віднині — молоком! Таж ось і напис: «Птиче молоко», подивіться, пане!
— Птичого молока не буває в природі, — не посміхнувшись, заперечив пан обозний, бо ж йому, як і деяким іншим панам середньої руки, не мати ніякісінького відчуття того, що ми тепер називаємо гумором, велів сам бог. — Такого в житті не буває! Лихі язики плещуть, буцім у пана гетьмана, в Гордія Пихатого, замість однієї руки — лебедине крило! Інші запевняють, буцім Козак Мамай може втекти від ворога, пірнувши в шаплик з водою, щоб десь виринути аж у Чорному морі. А тут, бачите, раптом: «Птиче молоко»! Такого на світі не буває ж? Не буває! От чому я не можу дозволити, щоб хтось у моїм городі вводив в оману простодушних! — та й загорлав: — Забороняю!
— Що ж саме ви… забороняєте? — затнувшися, спитала Настя Певна.
— Ця назва — неправдива, — глибокодумно виснував обозний. — Молоко ж буває тільки коров'яче…
— Овече! — підказали панові начальникові з гурту.
— Заяче!
— Кобиляче!
— Свиняче!
— Вісляче!
— Це — інша річ! — з усім цим погодився обозний. I пообіцяв: — Добре, подумаю!
— Над чим? — не витерпіла Настя-Дарина.
— Над новою назвою вашого кубла розпусти, — поважно мовив обозний. — То, значить, я подумаю… порадимось: яке це мусить бути молоко, — і, відкривши вибиті зуби, Ласкаво посміхнувся з-під своїх щетинкуватих вусів: — Ти, найсолодша Настусю, не турбуйся… я все це забезпечу, сонечко моє! Забезпечу! — повторив він, явно милуючись цим поетичним словом.
Лишивши в таратайці під наглядом Оникія Бевзя свою блискучу від роботи лопату і порожній мішок, пан Купа обтрусив на собі жупан, і від його втоми ніби й сліду не лишилось, аж наче від серця відлягло, бо ж, прокопавши разом з катюгою нині цілісінький день, пан обозний не знайшов там, де сильно сподівався, ані найменшої ознаки будь-якого скарбу, ані гич!
Отож він такий сердитий зразу тут і наскочив на всіх.
Але все те минулось.
Сідаючи в шинку до столу, він сам собі глибокодумно бурмотів: