Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Цар досі не міг того забути, та й заколоти — один за одним вибухали то тут, то там, і царські прислужники винищували бунтарів, карали смертю всіх призвідців, платили гроші шпигунам, похваляли доноси, повсюди заводячи страшне государеве «діло і слово», за будь-яку дрібницю шмагали батогами (так звано тоді прездорове паліччя), тягли на дибу, на тортурну колоду, припікали вогнем, за «недонесення» про якийсь замір супроти царя карали на горло, — і ще дужче неволили бояри людей у посадськім тяглі, перетворивши холопів на безправне бидло, — а добрий цар, тишайший, лишався таким же прекраснодушним та лагідним, хоч перед народом уже й не з’являвся без охоронників, став недовірливий, сторожкий, і доступитись до нього, до «царя
Порозтринькувавши биті таляри по державних приказах і лишившись без шеляга, парубок мусив думати й про кусень хліба, щоб не заїдати останнє в родині Корнія Шутова, — і хлопець, облишивши марне ходіння по приказах і палатах, подався добувати роботи по пилом припалій Москві, бо йти шукати сестру мирославської ковалихи Анни, голодному та безпритульному, йому не хотілось.
8
Ще в перший день Омелько ахнув з подиву, коли, кінець кінцем, за два десятки днів таки добувся до столиці і, охайно підбривши собі козацький чуб та вуса, як те робив дорогою щодня, став на горі, в селі Воробйові, та й поглянув звідти на стольний град: на вигини річок, на силу-силенну золочених бань по соборах, церквах та каплицях (по п'ять бань, здебільшого, на кожній, а церков же там було аж «сорок сороков»), на садки, котрі зеленіли майже при кожній садибі, на величезний грунь Кремля, округлий, мов опука, з його храмами, палатами та вежами, і аж закалатало серце парубкові (Москва ж!), як і тоді, коли він уперше бачив Київ, і все аж заспівало в нім… Саме сходило сонце, знявши хмару-хмарезну голубів над безкраїм містом; саме дими закучерявились над городом, дими всіх кольорів, підсвічені вранішнім сонцем; і все аж заспівало в Омеляна, і несподівані слова з'явилися, переплітаючися з новонародженою мелодією, ще невиразною, ще хисткою Гі непевною, але вже зграйною, як і все, що породжувала його уява, музикотворчий дух, чудовий талант співака.
Він прислухався.
Прислухався й до себе самого.
Прислухався й до того, що линуло сюди, на Воробйову гору — з міста золотоглавого, котре лежало внизу, з міста, йому ще невідомого, але пишного; на тлі лугів, борів та лісів лежало воно, мов діадема перлиста на зеленій оксамитній подушці…
Молодого українця поривало спуститися вниз, щоб довершити в царських палатах доручене йому державне діло, але те, що він бачив між плавними вигинами річок, було таке гарне й величне, що не можна було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…
Молодий співак стояв на високій горі.
Стояв і слухав.
Бриніли ген ліси й бори.
Бриніло місто.
Бринів і сам він.
I те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав:
— Серед темних борів,
Серед тихих ланів
Славне місто цвіте красотою,
I одних там церков
Сорок є сороков,
I зоветься те місто Москвою.
I зростає воно,
I шумить, як вино,
I
I живуть там брати,
Що нам з ними іти,
Наші вірні брати-оборонці!
Ворогам не дамо
Ми ніколи в ярмо
Ні Москви, ані Києва, браття!
Ми — родина одна,
Кров нас братня єдна…
Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які, в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов'янським світом.
Співавши колись у храмі святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви…
А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України…
9
Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічнозолотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу…
Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу.
Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад, бо смикали його язика, за три десятки мотузів чверть сотні мужиків, котрі стояли внизу, на майдані, й вельми боялися, щоб той цар-колокол, бува, не впав на них.
Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її дзвіниць, усіх сорока сороков…
Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзигарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавілонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг — з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзигаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі…
…Тиняючись по велелюдних вулицях Москви, Омелько до всього придивлявся.
До церков і палат.
До людей.
До претовстенних боярських та дяківських черев (більше черево, більша й повага!).
До холопської худорби.
До набілених та нарум'янених жіночих облич, так дуже помальованих, що й роздивитись на московських пишнотілих дівчат і молодух навіть зугарний парубок ніяк не міг.
Все хлопця дивувало там.
Що тішило.
А що й смутило.
10
Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках.