Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось…
Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та
— «Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить!» А то ще гукали й так:
— «У нас бритовки немецкие, мыльце грецкое, вода москворецкая: чирьи вьшимают, болячки вставляют…»
За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу.
Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти кремлівського замка, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки…
На мосту також були крамниці.
Коло мосту порались над снастю рибалки.
Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном.
На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять.
Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню.
«Гудебные сосуды» на вогні стріляли, вигиналися, вибухали, шпурляючи снопами іскор.
Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену сопілочку, подарунок жебрака Варфоломея, починав потроху розуміти, чому над Москвою-рікою не чути пісень, що ними славилась на цілісінький світ Москівщина.
Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна було часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало…
В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде!
Не чув Омелько пісні — ані в брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя…
Але чому ж?
Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові?
Хто ж заказав співати руським людям?
Хто не велів?
Хотілось би розпитати, та не було в кого… Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув, нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба.
11
Заробітку
Омелько наш, устигши побувать на Запорожжі, викохав доброго оселедчика, але ж на його чуб московити поглядали без будь-якого зачудовання, бо українців проживало й тоді в російській столиці немало, і стрічні зовсім не на чуб отой звертали увагу, а на цікавого молодика.
Може тому, що прездорові його очища блискали вогнем досади, бо й голод уже дошкуляв, та й, найголовніше, лист України ще й досі шарудів, зашитий у смушеву шапку.
Може, його врода українська, південна, жагуча, незвична для ока московських дівиць і молодух, привертала погляди до тонкого мужнього обличчя.
Чи, може, ота невситима хлоп'яча цікавість, яка ганяла Омелька по Москві, надавала його постаті юнацького зачарування, властивого всім промітним молодикам, наділеним гострим і гнучким розумом.
Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни.
Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами промишляли), поміж Вшивою гіркою, Москвою-рікою та Земляним валом — край міста, де гніздились ремісники, котрим у роботі потрібен вогонь, бо ж Москва тоді (дерев'яні халупи, доми, тереми, криті гонтом і березовим лубом) страх як терпіла від пожеж. Вогонь вигризав рік у рік чималі кутки столиці, хоч там серед літа палити в печах дозволялось тільки раз на тиждень, і вогню світити не вільно було о пізній порі, але ж горіла та й горіла дерев'яна Москва, наче неспалима свіча перед господом-богом.
Гончаря з України, що привіз од їхньої Анни звісточку, щиро привітали в родині Шумила Жданова, хоч Аннина сестра, Марія, жінка Шумилова померла не так і давно від чуми.
Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп'яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих будинків города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ.
Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінили Омелькове гончарське вміння.
Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Лаврі їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.