Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Що це? — збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик.
— Портрет.
— Чий?
— Одної дівчини.
— Хто вона?
— Не знаю.
— Де вона?
— Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні.
— Хто це поличчя писав? — зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай.
— Один голландець.
— Хто?
— Рембрандт ван-Рейн.
— Хто-хто? — зачудовано перепитав Козак.
— Рембрандт.
— Де ти взяв це?
— В Амстердамі, в Голландії.
— Коли?
— Минулого літа.
— Розповідай…
I, плутаючись у трудних
Мамай поставився з довір'ям до Пилипа не тільки тому, що бачив людей наскрізь, а ще й тому, що вже чув трохи про цього молодого нормандця, на Січі прозваного Пилипом-з-Конопель, бо ж його дома звали, мабуть, в Руані чи в Парижі — Філіппом Сганарелем чи ще як-небудь, — він уже трішки чув, Мамай, про цього хлопця, про палку душу, примхою долі чи власним бажанням занесену так далеко від рідного дому — аж на Січ Запорозьку, куди забредали тоді, тікаючи від помсти свого власного панства, шукачі правди, волі й пригод чи не з усіх країн Європи й Азії. Були ж тоді поміж козацтвом — і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. Нечасто, небагато, але заходили часом з усіх усюд, бо ж задля того, щоб покозачитись, кажуть, буцім потрібно було лише проказати Оченаш, перехреститись і випити коряк горілки, — хоч це, мабуть, було й не зовсім так, бо не тільки ж Оченаш і хрест… ні, ні! Того було замало, бо ж панували в Запорожжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і… козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів.
I ось — цей самий з Конопель Пилип розповідав Мамаєві з товаришами, розповідав таке, що зворушило всіх…
41
Минулого літа, потрапивши з рідної Франції, звідки йому довелось тікати після кривавого приборкання фронди, яка за роки боротьби так і не спромоглась повалити абсолютизм, після придушення численних плебейських повстань, після відновлення необмеженого самовладдя Людовіка XIV («держава — це я!»), після всіх потрясінь, які спостигли його Францію, Філіпп Сганарель, покинувши батьківщину, потрапив до Голландії.
Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де-Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в амстердамськім порту.
Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось.
I справді.
Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого в гавані корабельного пришибу.
Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа.
— 3 ним була оця панна! — і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і, проти пригасаючого багаття, зоріло
Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того, сивого, лише який десяток дзигаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього пришибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами.
Так либонь нічого й не лишилося б у пам'яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову знав: його рідний дядечко, Гійом де-Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутись на Вкраїну і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної й дзвінкої мови.
Той сивий пан і дівчина, що мала рушити в якусь далеку й небезпечну путь під цими брудними вітрилами, весь час розмовляли про свої справи, і Філіпп зрозумів: дівчина тікає звідси від чогось такого, що є страшніше над смерть, а сам той сивий теж мусить сьогодні ж покинути Голландію. Вони, прощаючись, мали надію зустрітись коли-небудь на Вкраїні, а наостанку дівчина, коли Філіпп, діставши свою плату за перенесення вантажу, вже збирався йти собі, панна тая, раптом згадавши про щось, хапаючись, швиденько витягла оцей самий портрет і попросила знайти на вулиці такій і такій майстерню ван-Рембрандта і повернути йому образок, бо художникові, вона сказала, за роботу не заплачено і панна мусить повернути йому те, що їй, на превеликий жаль, належати не може.
Філіпп пообіцяв.
Парусне судно рушило негайно ж, і сивий пан швиденько зник у лабіринтах порту.
А Рембрандта Гарменса ван-Рейна, великого художника, що про нього по всій Європі ходили вже легенди, Філіпп, поки була ще змога жити в Амстердамі, знайти не зміг, бо художник (як і всі великі митці), бідуючи й поневіряючись, коли всі його картини спродали з молотка, безслідно канув десь у єврейських кварталах голландської столиці, на бідняцькому дні Амстердама…
I ось тепер, прибившись на Вкраїну й ставши запорожцем, Пилип-з-Конопель шукав повсюди тую панну.
— Але навіщо? — запитав Мамай.
— Віддати цей портрет.
— I тільки?.. Брешеш!
— Брешу. На панночку чигає небезпека, і я мушу…
— Яка небезпека? — швидко спитав Козак.
— Це я скажу тільки їй… коли знайду, звичайно.
— Знайдеш.
— Де ж вона?
— У місті Мирославі.
— Ви знаєте її? Чия вона?
— Племінниця єпіскопа Мелхиседека. їдьмо з нами туди.
— Я тут на службі, при цій вежі.
— Ти ж казав про якусь для панни небезпеку?
I Пилип-з-Конопель, проймаючись довір'ям до Козака Мамая, заговорив:
— Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі у святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі.
— Розмова йшла саме про неї? — спитав Мамай, повівши вусом на дерев'яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип.