Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— …Молить бога Юговичів мати,
Щоб він дав їй очі соколині,
Та ще й білі крила лебедині…
Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербськоїматері, що втратила зразу дев'ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев'ять удовиць і дев'ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев'ятеро коней, як дев'ять
Вранці, як на світ благословилось,
Прилетіли два ворони-круки,
Що в крові ім крила аж по плечі,
Що із дзьобів біла піна капле.
А несуть вони юнацьку руку,
Золота на тій руці обручка, —
Кинули вони ту руку нені…
Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу Трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:
Серце тут напружилося в неі,
3 болю серце в неї розірвалось
По синах по дев'ятьох із горя,
По десятім Юг-Богдані сивім…
А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.
50
Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.
Дихав на повні груди.
Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.
Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.
Скільки око «сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.
I по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторкані білаші.
Та що воно таке — француз не знав.
Подумав, чи не гуси пасуться?
А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?
Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.
Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.
А як він цвів, про те не розповісти й поетові!
Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.
I Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі одну квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.
Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному
Пилип-з-Конопель, задумавшись, замилувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, — це було з'явище — з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.
I, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де-Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…
А про що ж?
Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?
Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?
Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?
Та про неї ж таки…
Як вона його зустріне в Мирославі?
Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?
Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?
I він чомусь подумав про Мамая.
Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.
51
А на той час Козак Мамай, на світанку почувши Песикову шамотню в кутку хурдиги, яка в передранні стала ще гидкіша, розплющив очі й згадав, де опинився, але ні ріски суму не заблисло в його широко поставлених очищах, бо ж, за всіма ознаками, його життя ще тривало, а він за довгі роки прийшов до висновку, що найкраще у житті — це життя… а вмирати… ну, що ж, нехай і так! — життя є наука про смерть!
Коли Мамай, нарешті, прокинувся, Песик Ложка, облишивши на мить трудну роботу, запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.
Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:
— Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?
— Ні, не думаю, — відповів поглядом Песик.
— То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?
— Хочу порятувати.
— Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.
Козак Мамай устав з куля соломи.
Потягнувся, аж залускотіло в немолодих уже кістках. Попоходив по цюпі.
Гаспидська люлька давно вже погасла, не тріщала, не шипіла й не сипала іскрами, а кресало та кремінь у нього відняли, вкидаючи в хурдигу, рейтари чи жовтожупанники.
Покурити хотілось, аж боліла шкура, і з досади Козак Мамай розкошлував свої пишнющі вуса — то вниз, то вгору, то за вуха закручував, аж іскри сіялися з них, — але ж хіба вони могли, ті іскри, запалити люльку?
Він знову обмацав кишені, але ж нічого знайти не міг, бо все забрали гетьманці.
Та і в широких халявах червоних чобіт, стоптаних і латаних-перелатаних, теж не було ні ложки, ні ножа, ні бритви.
Знайшлося тільки шильце невеличке від шевської справи, не помічене рейтарами в його чересі, і він крутив тепер його б руках, те шило, а замислившись, прихилився до закуреної, аж чорної стінки й знічев'я заходився тим шильцем шкрябати брудний вологий мур.