Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Ильченко Александр Елисеевич

Генеральний писар складав цієї ночі смертний вирок Козакові Мамаєві.

Генеральний суддя мав узаконити його: іменем України, знову підступно продаваної паном гетьманом під лядську кормигу.

Генеральний кат мав той вирок здійснити.

Взявши в генерального писаря настоптаний сургучною печаткою величезний сувій паперу, генеральний суддя вже був роззявив рота, щоб читати, коли Козак Мамай раптово чхнув.

— На здоров'я! — зопалу мовив хтось за спиною в гетьмана.

— Спасибі, — гречно подякував Мамай. А пан гетьман

раптом люто скинувся.

— Хто сказав «на здоров'я»? — тихо спитав він, обернувшись до своїх двораків, хорунжих, сотників, бунчужних і полковників.

Але гетьманський почет мовчав.

60

Стало тихо.

Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

— Хто сказав «на здоров'я» злобителеві та лиходієві нашої ясновельможності?! — залементував пан гетьман.

Але почет мовчав.

— Хто сказав «на здоров'я»?! — ще дужче загорлав пан гетьман, на хвильку забувши свій звичай — не підносити голосу.

Але Однокрилові ніхто не відповів.

— А ось ми зараз, — мовив ясновельможний тихо, — зараз ми з'ясуємо — чий був голос.

I, звернувшись до молоденького хорунжого, що жупан на нім аж лопотів іще, такий він був новий, пан Гордій Пихатий наказав:

— Ану скажи: «на здоров'я»!

— На здоров'я! — повторив хорунжий.

— Спасибі! — гречно відповів Мамай.

— Говорять не до тебе! — визвірився гетьман.

— Як то — не до мене? — посміхнувся Мамай, підморгнувши ворушким вусом. — Коли чхнув я, то й «на здоров'я» може належати тільки мені, високозацний пане гетьмане. I, значить…

— Нічого не значить! — гарикнув Однокрил і знову звернувся до когось там, до старшого, здається, писаря з Генеральної канцелярії, що стояв біля того молоденького хорунжого: — Кажи тепер ти: «на здоров'я!»

— На здоров'я! — сказав канцелярист.

— Спасибі! — відмовив Мамай.

— Тепер — ти! — кинув ясновельможний підскарбієві.

— На здоров'я! — покірно сказав підскарбій.

Але й це був голос не той, що промовив оте чортове «на здоров'я» в перший раз.

— Ти! — звелів гетьман отаманові гармашів. Але й це був не той.

I Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

— Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

— Ти ще й жартуєш, харцизяко?! — не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

— Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

— Жартуєш навіть перед шибеницею?

— Завжди і скрізь! — і додав: — Добряча українська вдача…

— А хіба я… а хіба в мене… — почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. — А в мене — хіба не українська? Я ж — плоть од плоті… — і він змахнув крилом.

— Всі зрадники народу теж од його плоті — плоть!

— Ах ти ж… — і гетьман вихопив пістоль.

А

Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це — таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його, і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

I витяг шаблю.

I замахнувся вже на Козака.

— Ти згинеш зараз! — зойкнув він. — А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана-бога кохам!

— Цього тобі не бачити, як свині неба.

— Я вб'ю тебе!

— А вбий… — знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ж був задумав інакше — повісити Мамая привселюдно, — отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

— Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… — і він зримував. — А з вух — аж дим іде!

I тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордійова шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

3 несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось тихо шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

— Розпочинайте суд!

61

I пан генеральний суддя щиро взявся до діла. Проголосивши всі, які належало, врочистії слова, пан суддя почав допитувати свідків.

— Пане Скубенку! — покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав: — Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть всі Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра — від Сяну аж по Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, — тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?