Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Ого?! — щиро здивувався Михайлик. — Це я командую? Та я ж — несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо?
— А так…
— Ну, ну, несміливий! — посміхнувся єпіскоп, бо хлопець йому все більше та більше подобався.
— Стривай, стривай! — схаменувся, нарешті, обозний. — А як ти сюди потрапив?
— Влетів! Чи то, пак, увійшов, пане Купо.
— Але з якого права?
— 3 ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.
— Та як же ти насмів! — собакувато витріщився обозний.
— Насмів! — сказав
— Ану геть! — з баса гукнув йому обозний. — Геть звідси!
— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек. Л — Голодранців сюди ніхто не кликав.
— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — і глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…
— Задля цього доведеться збільшити оплаті й податки!
— Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так 6 т: якщо не стане в Мирославі хліба…
— Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.
— Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…
— Як же то можна — без певного діла в час війни!
— Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архирей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром за гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архирей. — Звелю повісити.
— Такого пана?) — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той, без тіні посмішки, спитав: — Такого важенного пана повісити?
Всі зареготали. Зареготав і сам архирей.
Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.
— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпіскоп.
— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.
— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.
— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпіскоп, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.
— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючися з недоречності запитання, відповів хлопець га й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали,
— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архирей.
— Запросили, владико.
— Коли ж?
— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.
— Не пам'ятаю.
— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. I осьдечки! Прийшов.
— Чого?
— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.
— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архирей.
— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.
— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.
— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка. Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.
Та й усі там посміхались приязно.
Чому приязно?
Хтозна…
Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.
Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…
Не знаю…
Але всі посміхались.
19
Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:
— Накажете взяти?
— Кого, взяти?
— Оцього молодого зухвальця.
— Куди взяти?
— До цюпи.
— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?
— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. I додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…
— Хто ти є такий? — спитав у парубка єпіскоп.
— Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець.
— Де ти живеш?
— Поки ще ніде.
— Чого ж ти бешкетуєш?
Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.
— Навіщо ти схопив той келех?
— Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка. Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.
Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архирея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, свінувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архирея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.
А владика сказав йому:
— Возверзи печаль твою на господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!
— Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина.
— Ти, бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архирея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.
— Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово!