Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.
— Доміне! — услід йому гукнув єпіскоп.
— Прощавайте! — вибігаючи відповів галичанин.
— Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж!
— Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.
— Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть.
Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.
За ними — ще люди.
Лиш потім —
Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.
Сплюнув, ступаючи повагом з архирейського дому, й тепер.
26
Ані в казці сказати, ні пером не списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча, на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.
Та й не тільки в покоях єпіскопа.
А й на Соборному майдані.
I по всьому місту.
Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум'я тривоги по степах — од вежі до вежі.
Коли галичанин хутко ступив на панський ганок архирейського дому (бо там був ще й хлопський ганок), то на широкім подвір'ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, що приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.
Біля Романюка на ганку опинився з матінкою й Михайлик.
— Я буду з вами! — буркнув парубок і, на ходу, взяв сивоголового за руку.
— Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя — за другу.
Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архирейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.
— Одведи мене, легіню, до тих шибениць, — попросив галичанин.
— Де ж вони?
— На базарнім майдані…
Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Кохайлик озирнувся на архирейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір'я, а кудись далі, над парканом, бо ж архирейський дім стовбичив біля церкви на високому горбі.
Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.
Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах
Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев'яну п'ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужедальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.
Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам'янці — відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…
Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж либонь він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.
Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв він уже немало років, той будинок, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим — і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, — ні, не тільки тому.
Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу. з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горо-різьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях.
Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, — скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебенні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашувала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку.
Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили п себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди Москви чи будівлі італійського Ренесансу.