Кришталеві дороги
Шрифт:
— Звичайно ж, ні одного!
— А в Ліщинівці… — Альошин зробив довгу паузу, зітхнув. — А в Ліщинівці було замордовано кілька десятків радянських людей, в тому числі жінок і дітей.
— То ви хочете сказати, що мій батько…
— Ні, гер доктор, я не знаю, як поводив себе обер-лейтенант Рудольф Гешке, будучи комендантом Ліщинівки.
— Але ж я знаю! — сказав німець з викликом.
— Звідки?
— Ну… з розповідей мого батька.
— Односторонні свідчення — ще не гарантія істини!
— Гер Альйошін… — німець починав гніватися. — Скажіть мені, прошу:
— А чому ж, — спокійно відповів Альошин. — Хоч завтра. Це — триста кілометрів звідси, чотири години їзди автомашиною.
— Чи дозволена така подорож чужинцеві?
— Звичайно.
— А звідки я матиму певність, що свідчення будуть об’єктивні?
— Гадаю, лишилися не тільки живі свідки подій, але й відповідні документи.
— В такому разі я згоден. Давайте поїдемо завтра.
Альошин спочатку навіть дещо пошкодував про свою пропозицію: навіщо йому був потрібний оцей зайвий клопіт, краще відпочив би у неділю. Потім подумав: гріх було б не скористатися з рідкісної нагоди тицьнути флегматичного німця носом у ту гидоту, яку чинили третину віку тому близькі йому люди, — ті, які нині хизуються своєю статечністю та порядністю. Цілком можливо, Курт Гешке, який загалом справляє непогане враження, справді уявляє свого батька в ролі гітлерівського коменданта не інакше як ангелом-миротворцем! Тож хай скуштує істини.
Коли Сергій наступного ранку під’їхав до готелю, годинник показував точно дев’яту, і саме в цю мить з вестибюля вийшов доктор Гешке.
— О, гер Альйошін, — усміхнувся він, — бачу, ви теж педант!
— Шануючи чужий час, заощаджуєш власний!
— В такому разі, з вами можна мати справу… Ваша машина?
— Інститутська. Мені бракує часу й терпцю морочитися з такою тендітною технікою. А от за кермом посидіти люблю.
— А я не люблю навіть цього, — розсудливо сказав німець. — У мене зараз дві автомашини, але я ними майже не користуюсь. Волію ходити пішки.
— Та все ж доведеться їхати! — пожартував Сергій. — Рушимо?
— До ваших послуг.
Гешке сьогодні був привітніший і веселіший. Видавалося, що він навіть забув про мету подорожі, а сприймає її просто як недільну прогулянку мальовничим Правобережжям України. Та й Альошин почувався вільно й легко. Надто перевантажений справами, він давненько не виривався за місто, і зараз аж дивувався, що озимину вже вигнало мало не до пояса, а на яблунях замість ніжного первоцвіту рясніють зворушливі пуп’янки.
Хоч і старенька, але добре допильнована “Волга” ГАЗ-24 ішла легко, прудко. Зелень луків та лісів ще не пожухла від спеки, — сонце світило лагідно, не припікаючи. Зустрічних машин було мало — неділя. Все схиляло до мовчанки, до самозаглиблених роздумів, коли людина, неуважно поглядаючи на одноманітні в своїй мальовничості краєвиди, їх зовсім не помічає, а бачить щось інше, своє.
Сергієві ця автомагістраль була знайома дуже добре. Тут ще з козацьких часів пролягав битий шлях на Київ, але тільки після війни його почали одягати в асфальт і бетон. Будували довго, — щось років з п’ять, — і Сергієві не раз доводилося, студентом
“Гай-гай, та невже все це було так давно?”
Йому на мить стало моторошно. Вперше усвідомилось, що оте глузливе “папаша”, почуте від двох п’яних бовдурів, як і шанобливий титул “літньої людини”, одержаний від їхнього дещо поряднішого приятеля, варті вже не сміху, а серйозної тривоги: минає молодість!
А може, не минає, а вже минула?.. Згадай-но, друже, якими нестерпно статечними — і справді старими! — видавалися в школі вчителі, старші за тебе хіба що на десять літ! А саме стільки ти не був у рідній Ліщинівці. Сопливі першокласники стали за цей час повними сили й дерзань юнаками та юнками. Для них минула ціла епоха!.. Тож якими очима вони поглянуть на тебе, тридцятип’ятирічного?
І куди поділися оті сімнадцять літ, що збігли після закінчення школи?.. Далебі, видається, ніби їх і не було!.. І завжди не вистачало часу. А чого домігся? Що зробив вартого уваги? Майже нічого, якщо казати по правді… Та певно ж, і наступні сімнадцять промчать отак швидко, а то й ще прудкіше. І буде вже понад півста?! Овва!
Сергій похопився, що вже давно не приділяє уваги німцеві, поглянув у його бік. Доктор Гешке, мабуть, теж замислився, залетів думкою чи за океан у свою лабораторію, чи в Західний Берлін, у дім свого батька. А може, теж пригадує минуле, з сумом констатуючи, що вже й старість не за горами, а зроблено дуже мало.
І ще подумалося: пліч-о-пліч у цій машині зараз сидять двоє неабияких фахівців у галузі надвисокотемпературних вогнетривів, — даймонсит доктора Гешке і кристамуліт кандидата технічних наук Альошина дають право називати речі своїми іменами. Один — українець, другий — німець “у американських наймах”. Обидва працюють над однією й тією ж проблемою; обидва, цілком можливо, роблять однакові помилки і зовсім по-однаковому зупиняються перед дрібницями, які на свіжу голову розв’язуються за хвилину. Та об’єднати б лабораторії, скласти докупи всі оті так важко здобуті факти й фактики, злити воєдино творчі зусилля — і вже давним-давно було б створено такий вогнетрив, що про нього зараз ще й мріяти не можна!.. А в інших галузях науки й техніки?.. Не вдвічі, а, можливо, в десятки разів скоротилися б витрати на дослідження в галузі космонавтики та біології, скажімо, коли поєднали б свої зусилля тільки навіть Радянський Союз та Сполучені Штати!
Наївні, ідеалістичні міркування! Світ поділено навпіл. А на Заході його ще й покремсано на клапті й клаптики, клітинки й цяточки, що намагаються пожерти одна одну, аби вижити. Ось хоча б і цей німець. Хіба він поступиться бодай найнезначнішим своїм відкриттям? У крайньому разі, — як натякнув, — не захоче зазіхати на чужі.
— Гер доктор, чому замислились? Згадали наречену?
— Ні, гер Альйошін: власну лабораторію… — голос його лунав сумно й щиро. — Мене цілий рік переслідують невдачі.