Квентін Дорвард

Скотт Вальтер

Тим часом подорожні досягли східних воріт міста, проїхавши залюднені вулиці, до, на їхнє щастя, всі були занадто заклопотані усякими політичними чутками й подіями, щоб звернути увагу на нічим не примітну парочку. Сторожа не затримала їх, бо вони мали перепустку від імені Рюслара, яку їм видав Павійон. Тут вони дружньо, хоч і поспіхом, розпрощалися з Петером Гейслером, побажавши одне одному всього доброго. Одразу після цього до них під'їхав здоровенний юнак на доброму сірому коні. Він відрекомендувався їм Гансом Гловером, нареченим Трудхен Павійон. Це був типовий молодий фламандець, не дуже кмітливий, але веселий і привітний, навряд чи достойний, як не могла не подумати Ізабелла, бути нареченим великодушної Трудхен. Проте він, очевидно, щиро бажав допомогти їм і виконати цим наказ своєї нареченої. Шанобливо привітавши їх, він запитав у графині фламандською мовою, куди вона накаже йому провести їх.

— Проведіть нас, — сказала вона, — до найближчого міста на кордоні Брабанту.

— Отже, ви вже вирішили, куди саме ми поїдемо? — спитав Квентін, наблизившися до Ізабелли й розмовляючи французькою мовою, якої не розумів їхній провідник.

— Звичайно, — відповіла молода графиня, — зважаючи на становище, в якому я тепер перебуваю, мені треба якнайшвидше закінчити цю подорож, хоча б це загрожувало мені ув'язненням.

— Ув'язненням? — здивувався Квентін.

— Так, друже мій, ув'язненням. Але я подбаю Про те, щоб ви не взяли в ньому участі.

— Не кажіть, не думайте про мене, — вигукнув Квентін. — Тільки б побачити вас у безпеці, а що буде зі мною — байдуже.

— Не так голосно, мій друже, — сказала Ізабелла, — ви перелякаєте нашого провідника. Ви бачите, він уже й так од'їхав далеко вперед.

І справді, добродушний фламандець делікатно позбавив їх своєї присутності, як вони цього й хотіли, ледве Квентін під'їхав до дами.

— Так, — мовила вона, побачивши, що ніхто за ними не стежить, — вам, мій друже, мій покровителю, — бо мені нічого соромитися звати вас так, коли само небо послало мені вас, — вам я повинна сказати, що вирішила повернутися на батьківщину й віддатися на милість герцога Бургундського. Я зробила велику помилку, що послухалася поради, хоч її й давали з добрим наміром, і втекла від мого опікуна й прийняла заступництво цього хитрого й брехливого Людовіка Французького.

— Отже, ви збираєтеся стати нареченою графа Кампо-Бассо, цього недостойного улюбленця Карла? — зауважив Квентін, і в нарочито байдужому тоні його відбилося внутрішнє страждання — так бідний засуджений злочинець, намагаючись видаватися певним себе, питає, чи одержано вже його смертний вирок.

— Ні, Дорварде, ні, — сказала Ізабелла, гордо випростовуючись у сідлі, — усією своєю владою герцог Бургундський не примусить дочку дому де Круа погодитися на таке приниження. Він може забрати в мене мої землі, мій замок, він може ув'язнити мене в монастирі, й тільки. А я згодна навіть на гірше, тільки б не бути дружиною цього Кампо-Бассо.

— На гірше? — вигукнув Квентін. — А — що може бути гірше від ув'язнення? О, подумайте, поки ще є час, поки ни вільні і коло вас є той, кому не шкода й свого життя, щоб обороняти вас дорогою до Англії, до Німеччини, навіть до Шотландії, де всюди ви знайдете великодушних покровителів. Подумайте і не наважуйтеся позбутися волі, найкращого дару небес. Добру склав пісню мій земляк:

Воля нам щастя несе, Воля для нас над усе, Вільний все має на світі, Вільному можна радіти. Бідність, хвороба, журба — Ось яка доля раба.

Вона вислухала, сумно усміхаючись, цю хвалу волі і, трохи помовчавши, відповіла:

— Воля — то надбання чоловіка; жінка завжди мусить шукати собі покровителя, бо за природою своєю не здатна обороняти себе. А хто мені буде за нього? Цей розбещений Едуард Англійський, чи п'яниця Венцеслав Німецький, чи, може, хтось у Шотландії? Ах, Дорварде, коли б я була вашою сестрою і ви могли б дати мені притулок в одній з тих гірських долин, які ви любите описувати, чи то з милості, чи то за ті кілька брильянтів, що в мене ще збереглися, — я могла б жити спокійним життям і забути про мою лиху долю. Коли б ви могли обіцяти заступництво якоїсь шановної жінки, вашої землячки, або якогось барона, чиє серце було б таке саме вірне, як і меч, тоді це була б інша справа! Тоді я знехтувала б думкою світу і вирушила б у далеку, хоч і небезпечну подорож.

В голосі графині Ізабелли було стільки боязкої ніжності, що вона водночас і сповнила радістю й поранила серце Квентіна. Він вагався хвилину, перш ніж відповісти, чи може він улаштувати її в Шотландії. Ллє сумна істина встала перед ним, бо було б нечесно й жорстоко везти її туди, де він не мав ні сили, ні можливості убезпечити її життя.

— Панно, — сказав він нарешті, — я вчинив би проти своєї честі й присяги рицарства, коли б пообіцяв вам певне заступництво у Шотландії, крім того, яке вам може дати ця бідна рука. Я навіть не знаю, чи є в мене там хоч один родич. Рицар Іннеркухеріті напав уночі на наш замок і повбивав усіх моїх рідних. Коли б я повернувся до Шотландії, то не зустрів би там нікого, крім численних і могутніх ворогів своїх, а я безсилий і сам проти них. І навіть коли б король побажав заступитися за мене, то він не наважився б заради бідняка накликати на себе гнів рицаря, в якого п'ятсот вершників.

— Жаль, виходить, на світі помає куточка, до б не було сваволі, — сказала графиня, — якщо вона так само панує у ваших диких горах, де мало спокус для неситих людей, як і в наших багатих плодючих рівнинах.

— Це сумна істина, і я не наважусь її заперечувати, — промовив шотландець, — бо наші клани винищують один одного через саму лише жадобу помсти й крові. Огілві й подібні до них діють так само в Шотландії, як де ля Марк і його розбійники в цій країні.

— В такому разі Шотландія відпадає, — сказала Ізабелла з щирою чи вдаваною байдужістю. — Не будемо більше говорити про неї… А втім, я й згадала про Шотландію жартома, щоб вивідати, чи наважитеся ви запропонувати мені як місце притулку це найнеспокійніше королівство в Європі. Це був тільки іспит для вашої щирості, на яку, на щастя, я можу звіритися навіть і тоді, коли зачеплено найдорожче для вас почуття — любов до батьківщини. Отже, ще раз кажу: я шукатиму заступництва в першого-ліпшого рицаря, васала герцога Карла, якому я вирішила підкоритися.

— А чому б вам не повернутися до ваших володінь, до вашого укріпленого замку, як ви самі тоді про це казали в Турі? — спитав Квентін. — Чому ви не покличете васалів свого батька й не складете угоди з герцогом Бургундським замість того, щоб підкорятися йому? Вірте, знайдеться чимало сміливців, які битимуться за вас. Я принаймні знаю одного, який охоче пожертвував би своїм життям, щоб подати приклад іншим.

— На жаль, — сказала графиня, — цей план, як і всі інші плани, хитрий Людовік придумав задля своєї, а не моєї користі. Але тепер він нездійсненний, бо його виказав герцогові Бургундському двічі зрадник Захмет Магрібін. Мого родича ув'язнили, а в моїх замках розмістили гарнізони. Будь-яка моя спроба зробити щось тільки накликала б помсту герцога Карла на моїх васалів, а я не хочу бути причиною нового кровопролиття та ще з такого нікчемного приводу. Ні, я підкорюся моєму сюзеренові як його васал у всьому, крім волі мого вибору. Тим більше, що моя родичка, графиня Амеліна, яка перша порадила мені втекти й підбила мене на це, тепер, сподіваюся, вже зробила цей розсудливий і обачний крок.

— Ваша родичка! — повторив Квентін, у якого ці слова викликали спогади про події, невідомі молодій графині і витіснені з його власної пам'яті іншими небезпечними й страшними подіями.

— Так, моя тітка, графиня Амеліна де Круа. Ви щось знаєте про неї? — спитала графиня Ізабелла. — Сподіваюсь, що вона вже під захистом бургундського прапора. Ви мовчите… Отже, ви щось знаєте про неї?

Це запитання висловлено було таким тривожним тоном, що Квентін мусив розповісти дещо з того, що він знав про долю графині. Він розказав, як дістав наказ допомогти їй із графинею Ізабеллою втекти із Шонвальду. Згадав і про те, як він довідався, що графині Ізабелли немає серед утікачів, коли вже вони досягли лісу, і як він повернувся до замку і що там побачив. Але він і словом не обмовився про ті наміри, з якими пані Амеліна залишила Шонвальд, а також про чутки, ніби вона попала до рук Гійома де ля Марка.