Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
якби отак заплакав не один.
«Вітрила», 1958 р.
СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом —
п’є гарячий чай із медом.
Старий маестро з добрими руками,
котрий гуманно причинив балкон,—
на весь квартал з вікна його роками
лунає писк майбутніх примадонн.
Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...
колоратура... опера... вокал...
Взискуйте слуху, слуху, а не слави!
Нічого, звик. Усе життя звикав.
Вони приходять, гарні і негарні.
До ваших послуг. Мріяла давно.
Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,
театри, спорт, ну, зрештою, кіно!
Усі пищать. Усі вони сопрано.
Усі співати хочуть Баттерфляй.
Він каже:
— Згодом. Зараз іще рано. —
А верещать — хоч вуха затуляй.
Він каже:
— Потім. Це ще перші кроки. —
Він за урок чорніє, як земля.
Нічого. Справно платять за уроки.
Він репетитор. Репетуйте. Ля!
На сто одна. Це, зрештою, природно.
О Маргарити кольору бордо.
Натхнення? Що ви? Зараз це не модно.
Цікаво, як співала Віардо?
Що ви сказали? «Тоска»? Тоська. Так, Пуччіні.
Аїда? Ні. Безсоння. Люмінал.
Вам не дано. Пояснювать? Причини?!
В кардебалет. В кафе. У персонал!!!
Десь люди, певно, затикають вуха.
Ну, так, звичайно, грюкнуло вікно.
О боже мій, ні голосу, ні слуху...
Ля, ля! Не сі, а ля!.. А, все одно.
"Сон лісний прийшов до мене в хату"
* * *
Сон лісний
прийшов до мене в хату.
Став на стіл. Із склянки воду п’є...
Все гаразд.
Я добре буду спати,
коли сон у мене в хаті є.
Я не знаю, правда, що присниться:
ще пелюстки згорнуті у сну,
ніби зберігають таємницю —
як я тяжко ждала цю весну.
Як стогнали сосни на морозі,
як не спали верби по ночах,
як ліси шуміли в передгроззі,
як берези падали на шлях!
...Сон весняний
з падолисту виринув,
волохатий, синій, теплий сон.
Сосни сплять, щасливо, втихомирено,
прихилившись кронами до корон.
«Мандрівки
"Сонце зійшло, як сходить віками"
* * *
Сонце зійшло,
як сходить віками...
Зігнувшись під вітром
в земний уклін,
впала верба на замшілий камінь,
збивши кору з корявих колін.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Сонце моє, оченята карі"
* * *
Сонце моє, оченята карі,
синя криниця в моїй Сахарі,
сосен моїх сльоза бурштинова,
серця мого печаль полинова,
синя птиця мого Метерлінка,
в чистому полі росте материнка,
скирти сердиті, як зубробізони,
взяли на роги усі резони.
Думка моя, переплакана двічі,
може дивитися людям у вічі.
Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого.
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша.
Десь ти живеш по дорозі в Святошино.
Душу мою без тебе спустошено.
Оце дожилася — з бурі та з клекоту,
оце дожилася — до сліз, до лепету.
Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.
А я закохалася. Сказано — женщина.
"Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння"
* * *
Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння.
Я знаю тут усiх, i знають всi мене.
І хори птиць, i цих дубiв хороми.
І сосни, сосни, SOS! — тону у їх красi.
І рiчечка, де вранцi-рано
бобри працюють фiлiгранно.
І лис, i лось, i те осiннє поле.
І та над яром стежечка стрiмка.
І той, що вже нiзвiдки i нiколи
не вийде з лiсу i не погука.
"Сосновий ліс перебирає струни..."
* * *
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,