Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
То що ж вона мала робити, то вона їм помстилася.
Ціле літо держала в облозі.
А що не могла їх взяти силою, то надумала взяти хитрістю.
Та й послала сказати, що відступить від їхнього міста,
Тільки й візьме данини —
по три голуби з кожного двору.
Ну, та ще там по три горобчики,
це ж така вже легка данина!
А вони, клаповухі, розпустили гемби та й повірили.
А вона роздала тих птахів своїм ратникам,
а вони
Підпалили — та й гайда,
та й летіть додому, у гнізда.
Ой, горіли ж древляни, аж гуготіло!
Ото щоб знали, як роздирати князя.
Отак помстилася мудра княгиня Ольга.
Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко,
що згоріло в лозовій колисці?
І ота бабуня — рятуйточки! —
що за димом у двері не втрапила?
І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,
а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,
а вони її повалили, княжі месники,
та й заходились гасити...
І оті бджоли, що розтопилась вощина,
і їх заливало гарячим медом.
І ота вагітна молодиця, що впала,
і поперек їй перебило кроквою.
І коні, коні,
що сахнулися тяжко у стайнях!
І той голуб, що приніс своїй голубці
у лапах полум’я...
III
А було це увечері, як земля древлянська вже спала.
Пахло смаленим пір’ям, од вогню одбивалися крильми.
А воно ж горобець — кричати з болю не вміє,
то й летить у гніздо, щоб йому горобчиха на лапи подула.
А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.
Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.
Коли пес як завиє! То один у спідніх — на ґанок.
А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!
А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.
А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.
Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку,
дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.
Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.
Люди товклися лобами і що до чого не відали.
Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.
І чаділи у небо обвуглені ідоли.
Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.
По землі хтось качався, студив своє тіло травою.
Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,
наче вжалені кропивою.
Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,
хто хапався за меч, хто орудував
хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.
А один сподаряка обкопував хату ровом.
Де відро? Де лопата?—
отака тарапата.
За макітри, кочерги!—
і на той світ без черги.
Той наткнувся на того, а інша упала,
той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.
А той обкопує хлів, де треба іншому бігти з водою.
Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!
Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!
Нащо тих древлян і вбивати? — самі себе перетопчуть.
Знай лови на льоту смажених гусей з древлянського полум’я.
Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!
Привели їй дочку деревлянського князя Мала.
Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,
і вона ту князівну взяла собі у рабині.
І забрала у Київ оту нещасну Малушу,
щоб і рід той пощез, щоб і спогад про нього вимер.
Але син її, княжич, полюбив ту рабиню — як душу.
Народився в них хлопчик.
І це був князь Володимир.
*
А чого я це все згадала? Не Батия чомусь, не Баторія.
Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.
У древлянському лісі на пні сиділа Історія.
А я шукала опеньки, на неї там набрела.
ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ
Гей, виїжджає козак молоденький
у чисте поле,
в першу дорогу.
Очі рукою прикривши від сонця,
дивиться вслід йому ненька з порога.
Кінь вороний виграє, басує.
Гей, у коня ще й копита не збиті!
Сивий полин огортається пилом,
перепелиця ховається в житі.
Їде козак,
підганяє коня
в чистому полі
три дні навмання.
Вже й пшениці відшуміли, і жито.
Трави буяють на перелозі.
Раптом урвалась дорога бита —
камені три стоять на дорозі.
Чорний, та білий, та ще й рожевий.
Так, як звичайно у казці буває.
Скочив козак з вороного на землю,
напис на чорному пильно читає:
«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.