Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Зірвешся з кручі у прірву юначе.
Хоч і загинеш, ніхто не згадає —
нічим згадати буде, козаче».
У козака мурахи за плечима.
Камінь рожевий знайшов очима:
«Підеш праворуч — не пошкодуєш.
Рівна дорога,
спокійна дорога.
Всякі удачі на кожному кроці.
Щастя без сліз. Без борні — перемога».
Що ж, це вже краще, це друге діло.
Дивиться хлопець на камінь білий:
«Прямо
То нелегка, нерівна дорога.
Втомленим, хворим, а може, дітям
ти віддаси свого вороного.
Сам підеш пішки у передгір’я.
Знатимеш світлу глибінь зворушень.
Люди тобі подарують довір’я,
ти ж подаруєш їм світлу душу.
Будуть вибоїни, будуть квіти.
Буде тривога, а часом і втома.
Ну, а чи дійдеш ти до вершини,
це невідомо...
Це невідомо».
Тихо у полі шемріє вітер.
Чорний чорніє похмурістю літер.
Камінь рожевий кличе, здається,
кожною літерою сміється.
В білого тільки спокійне обличчя.
Він не відштовхує і не кличе.
— Хочеш? — іди.
Не хочеш? — не йди.
Різні є люди у сивих віках.
Доля твоя у твоїх руках.
Більше не їде козак навмання —
справив на білий камінь коня.
Із книжки "Вітрила", Київ, 1958
ДУМА ПРО ШЛЯХ
Мій дикий коню, норовистий коню!
Все так би і іржав, все так би ти й летів.
А я тебе спиню і розсупоню
на роздоріжжі всіх оцих світів.
А от постій. А от не бий копитом.
Закинем геть хомут і остроги.
Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.
А чайка все кричатиме: киги!
А ми з тобою обминемо торжища,
де гендлярі вимахують пером.
Не дам тебе плескати і которгати.
Ходім, я напою тебе Дніпром.
Я нагодую очі твої степом.
Могили України покажу.
Ніяких віжок на тобі не стерплю,
в Чумацький Віз — і то не запряжу.
Правічний шлях ковтатимуть яруги,
чіпкі примари схоплять з-за плечей.
Пахуче сіно скошеної туги
жуватимеш із рептуха ночей.
А потім я візьму тебе за повід
та й поведу по зоряній соші.
Самі до себе прийдемо на сповідь
і всі дрібниці витрусим з душі.
Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —
цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.
І що нам шум і всі оті стовковиська?
Отишимо ходу.
Хай там без нас гуде азартом траса.
Це все — рекорди втоптаних орбіт.
Реве глядач. І ставить на Пегаса.
Поет стає жокеєм — і привіт.
Замкнулось коло. Вихід замурований.
Квапливий старт, і в мислях метушня —
чи сам себе жокей пронумерований
пережене, умиливши коня?
А що від того у віках зостанеться?
Хто наше поле вивершить в стоги?
У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.
А чайка все кричатиме: киги!..
"Душа вертає на свої руїни"
* * *
Душа вертає на свої руїни.
Тим часом там уже виросла квітка.
Я слухаю нечутні голоси
серед німої музики мозаїк.
Усе було на світі позавчора.
В зіницях часу предковічний лід.
"Душа моя, знайдибіда"
* * *
Душа моя, знайдибіда!
Знайди біду, не вернешся.
Яку біду надибала?
Стоїш і не одвернешся.
Душа моя обпалена,
І, як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
слова, слова, слова!
Оголеними нервами
угадуєш словам
нестачу мікровольта
і зайвий міліграм.
Душа з очима снайпера
в трагічній німоті,
здається, що вже знайдено.
І знову — ні, не ті!
У легкості вітрила
у попелі згорань
ти знаєш слово-брилу
і слово-філігрань.
Ти дома — тільки в невідомості,
Ще кожен вірш, як перше «ма».
І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.
"Душа у вирій проводжає птиць"
* * *
Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
поет не буде ширмою для вбивць
Були