Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
і капле мед з ведмежого мурла.
І умирають згірклі таємниці
під крилами пошарпаних драниць,
де самотіють Сеньки і Анниці
з вустами, голубими від чорниць.
На Верховині, ой на Верховині
в зелено-чорну химородь лісів
гарчать обвали вохрово-левині
і йде луна далеких голосів.
На Верховині, там, на Верховині
ти сам на сам з віками, сум на сум,
а під ногами — біле хмаровиння,
липневих злив невиплаканий тлум,
лебедій легот, негура біласта,
летючий
стоїть людина, скинувши балясти,
відмолодівши років на сімсот.
... А вночі ми сиділи біля багаття,
сушили кеди,
смажили гриби без жодного мухомора,
і раптом —
ви знаєте закони фізики? —
я побачила свою тінь на хмарі.
Велетенську.
Задуману і чорну.
Тінь сиділа.
Тінь до багаття руки простягла.
І розминувшись з ембріоном тіла,
на білій хмарі далі пропливла.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ
Старий ведмедик без очей в кутку кімнати
Дивився поглядом дитини-сироти.
Без дому, друзів, мами й тата,
Він там завжди сидів в обіймах самоти.
Обірвані шпалери й дивний запах.
Суха трава. Так тихо надворі!
Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»
І не прогнать його веселій дітворі.
Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.
Дізналося про те, що в ньому — смерть,
Що радіація в його пухнастій лапі.
Вона отут, у ньому, а не десь.
І зайчик сонячний, такий ласкавий,
Ковзнув по ведмежатку без очей,
Заглянув у покинуті кімнати,
Стрибнув на підвіконня і завмер.
У купі мотлоху щось тихо завищало —
То кошеня мале…останні враження в житті…
Воно без сил вже зовсім скоро впало —
Незнаний ворог переміг…
А ведмежа… Воно сидить там досі.
Ще снить свої самотні сни…
Так само холодно йому у дні морозні,
Так само страшно… уночі…
ЗОНЬКА
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Степ половецький половіє,
трава аж срібна від роси.
Коли душа посоловіє,
тоді уже не до краси.
Гуляє вітер. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб.
І вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
...А часом вийде вовк з урочищ,
очима обрії мацне.
Верблюд високий — не доскочиш.
Верблюд силенний — як хвицне!
Тож вовк паде на хижі лапи.
у нього план свій в голові.
Вповзе на череві у злаки,
скавчить, качається в траві.
Та так ласкаво, так облесно
хребет лукавий вигина.
І так верблюду інтересно —
це що в траві за очмана?
Тваринна добра, неледача,
ще й голову нахилить вниз.
Цікавість — хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНЬКА (Другий варіант)
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,