Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
То душили,
тепер обнімають.
* * *
У Люксембурзі або десь в Монако,
мабуть, немає мислячих інако.
Бо де бувають мислячі інако?
Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.
Але ж навіщо мислити однако,
та ще в країні, більшій за Монако?
* * *
Не живемо, а вибачаємось.
Хтось
Хтось потайки обнишпорює душу.
Хтось на людей нацьковує юрму.
Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!
А, власне, що я винна і кому?!
* * *
Поезія і популярність —
у цьому завжди в якась полярність.
Це — шлях од гідності до принагідності
Це — учта слави при духовній бідності.
Мені довелося бачити
найввдатніших поетів світу —
всі вони були не естрадники, а страдники.
* * *
Не треба все валити на Прокруста,
коли не маєш дару Златоуста.
Гріх сіяти недобре зерно.
Дешевий успіх — це мана.
Самозаслуханото бевзя
шляхетна муза обмина.
* * *
Все важче знаходити квіти,
мед яких обіцяє бути цілющим.
Недаром європейська бджола
брала нектар з квіток Андалузії.
І космічний пилок носила в свій древній вулик,
Також пил архаїчний зi всіх книгозбірень світу.
Мед новітній гіркий,
стільники уже синтетичні.
На телеграфних дротах не зіграєш
свій плач гітари.
* * *
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє... І на все, на все
лягав пил чорнобильської траси.
* * *
Жоржини на чорнобильській дорозі
вже другий рік як струшують біду.
Прозорий жах обмацує ворота —
чи можна людям в хату увійти?
Роса — як смертний піт на травах,
на горіхах,
Але найбільше стронцію — у стріхах.
Хто це казав, що стріхи — традиційні?
У
* * *
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.
Аборигени Острова Надії.
Босоніж дітки бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між зоною й не зоною?!
* * *
Перегнали конку експресом.
Одвінчали геніїв лавром.
Те, що вчора було прогресом,
завтра стане іхтіозавром.
Але чи так уже й по висхідній
іде фантазія людства?
Від крилатого коня до крилатої ракети.
* * *
Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.
Не бий на сполох в невідлитий дзвін.
* * *
В дитинстві я літала над жоржинами.
Та й виросла, літаючи — літа. —
Тепер ходжу стежками і стежинами
і прикладаю шлях крізь болота.
Втомилось мое серце калатати.
Терплю і мовчки прокладаю шлях.
Я, що у снах навчилася літати...
Я, що могла б ходити по шпилях…
* * *
Болото цмокав губами.
Болотяні класики кумкають на купині.
Я знаю тут свого безвихідь.
Але куди подітися мені?
Податись можна, а подітись — та.
* * *
Дев'ятий вал болотяних емоцій.
Мистецтво подивитися не в суть.
І женщини, схвильовані собою,
у тривіальність бюсти понесуть.
Чутки, плітки, патетика, промови.
Апофеоз дрімучої гризні.
Колись напишуть спогади про море
ті, що тепер сидять на купині.
* * *
Сліпучо усміхнулася гроза.
Всесвітнє дерево струснулося дощами.
Що мав почувати горобець у горобину ніч?
Чи страх пропорційний до маси тіла?