Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
І я осліпла о тій порі.
Спасибі людям, в пригоді стали.
Поможуть завжди, лише звернись.
Я добре знала оці квартали».
І посміхнулась гірко: «Колись...»
Колись блукала тут вечорами.
З коханим проходила тут не раз.
Вгорі відчинялися вікна над нами,
і люди з вікон дивилися на нас.
«Це ж ми на якій?»
«А! праворуч звідси
стояла герань на високім
і ще там була канарейка в клітці...
А є тепер канарейка чи ні?»
І сумно, і радісно раптом стало,
що й досі герань на вікні не зів’яла.
І дивно було, що в моїй столиці,
де цілі квартали згоріли до тла,
жила канарейка, маленька птиця,
співала й жила, і згоріть не могла.
«Проміння землі», 1957 р.
"Карташинський лиман... Карташинський лиман..."
* * *
Карташинський лиман... Карташинський лиман...
Незастояне люстро свободи.
Тільки де ж те обличчя, що личило нам,
щоб дивитись на себе в ці води?!
Затули свої очі долонями сліз.
Занімай, наче знаки наскельні.
Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, —
ми тепер такі безшабельні!
Ми, володарі степу й баских табунів,
на місцях оцих заповітних
для вцілілої сарни і двох кабанів
спромоглися зробить заповідник.
Мені горло болить од печалі цих слів
з не моїми горбами покори.
Ти мілієш, лимане... Ти зовсім змілів...
В баговинні глухнуть мотори.
Твою славу щури розтягли по світах,
і немає у тебе Гомера.
Лиш застогне вночі недострелений птах
від заблуканих куль браконьєра.
КІНЬ КАЛІГУЛИ
Який закон? Феміда перекліпає.
Центуріон — кентаврові рідня.
Коли із Риму від'їжджав Калігула,
він замість себе залишав коня.
Стояв той огир в перах і в попоні,
стрункі раби одмахували мух.
Сенатори, запрагнувши супоні,
поштиво нашорошували слух.
Кінь бив копитом в римському сенаті,
у чорних шорах ніздрями дрижав.
І в тиші, од захоплень шелеснатій,
усі вставали, коли кінь іржав.
Ішли повз нього ритуальним кроком,
когось топтали, кидали груддя.
А він стояв, косив кривавим оком,
цей
І що цікаво, не вели до стайні.
Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.
Вони були на диво одностайні,
вони любили віжки і вузду!
Журились потай і вживали трунки,
у пишних одах прославляли хлів.
І мантії звисали, як натрумники,
під лаврами заплішених голів.
Коли ж тиран не вдержався на троні
й на повен зріст простягся у труні,
вони кричали: «Коні — незаконні!
А де той кінь? Вся справа у коні!»
А хвора правда так і не оклигала.
Стратенці йшли небриті, як стерня...
Він був розумний вбивця, той Калігула.
Він знав, кому поставити коня.
КЛИМЕНА
Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?
Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров’ю!
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
— Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.
КНЯЗЬ ВАСИЛЬКО
...І коли повалили його на долівку,
він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.
Що тепер він почне останню свою мандрівку
у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.
Але він ще пручався. Пручалися, власне, м’язи.
І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.
Але все було марно. Він повалений був і зв’язаний.
Він дивився у вічі. І вони почали з очей.
Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.
Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.
В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.
Перш, ніж вийняти очі, поранив князю щоку.
Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.
Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.
Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.
Перерізали навіть вірьовки йому ножем.
Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.