Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

— щоб ваше лихо вмерло люди!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

ЛИСТ

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда

зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного

сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь

там брязкіт і скреготіння, залізничний

постійний шум…

Я поклала папір на коліно, я стревожені

вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків

розмаїті пласти, щоб здавалось на перший

погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма – той самий зміст. Адресовані

людям вірші – найщирший у світі лист.

«Проміння землі», 1957 р.

ЛИСТО

ПАД

почервоніли яблука-циганки

високе небо проворонив дах

і вогнища мов кинуті цигарки

щоночі дотлівають по садах

сади стоять обдмухані вітрами

листки летять киваючи гіллю

і хто тут я статист цієї драми

згрібаю їх згрібаю і палю

вони горять нічого не питають

німим городам руку золотять

минуло літо от і облітають

а облетіли от і шелестять

ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ

Тінь чорна стрімко падає униз —

то білий голуб так злітає вгору.

Проспект пташиний, сонячний карниз

вінчає строгі лінії собору.

Строкаті ритми вулиць і юрби,

дахів похилих старовинні плечі.

Над містом розмовляють голуби.

Про що, не знаю. Про цікаві речі.

Про той собор. Про людство. Про війну.

Про білий світ, про небо з далиною.

А може, він голубці каже: — Ну,

як я літав, ти скучила за мною?

"Люблю легенди нашої родини"

* * *

Люблю легенди нашої родини,

писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу, —

тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя,

не

вдаючись ні в який монолог,

вони ішли в мовчання, як в підпілля,

вони буквально замикались в льох.

Вони не те щоб просто так мовчали, —

вони себе з живущих виключали,

вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,

але мовчали, тяжко так мовчали,

неначе в них вселився сатана.

Усіх трясло з того переполоху

щезали всі, хто вельми їм допік.

— Та мамочко, та вийдіть з льоху! —

в душник благали діти й чоловік.

Вони мовчали, як у бастіоні,

Вони благань не мали на меті,

непереможно безборонні

в своїй великій німоті.

Коли ж вони відходили потроху

і вже од серця зовсім одлягло,

вони капусту вносили із льоху,

і більш про це вже мови не було.

"Люблю слова, їх музика іскриста"

 * * *

Люблю слова, їх музика іскриста.

Мелодія пекуча і терпка.

Ця аскетична пристрасть гітариста,

коли він струни пальцями торка.

Це струми струн, він ними обпікається,

він сам струна, замовкнуть — упаде.

Всіх почуттів застиглий Апокаліпсис —

його обличчя дивне і бліде.

"Люблю твій степ і подих твого степу"

* * *

Люблю твій степ і подих твого степу.

Міраж кринички і міраж осель.

Поклавши крила на велику спеку,

стоїть над степом сірий журавель.

Тут всіх було — і половця, і грека.

Віки замкнула на басовий ключ

бандура степу, бурштинова дека

з голосниками гайдамацьких круч.

Громи рокочуть десь там на пониззі.

Люблю твій степ. Усе твоє люблю.

Мені самотньо, як в Червоній книзі

останньому у небі журавлю.

"Люблю чернігівську дорогу"

* * *

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові .луги.