Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
І коли вона через три дні після весілля навмисне приїхала з Шартра до замку Ліанкура, що ж там почула пані де Сурді? Власне, вона сама делікатно випитала все в небоги, підказуючи їй і відповідь. Урешті вже неможливо було докопатися, як це з'ясувалось, одначе самий факт лишився незаперечним: пан і пані де Ліанкур сплять нарізно. Почувши це, обурений батько молодої жінки всю дорогу проїхав чвалом — але застав у домі тільки збентежені обличчя й не почув ні твердого «так», ні виразного «ні». Лише віч-на-віч дочка призналась йому, що її шлюб і досі лишився не здійсненим по-справжньому, і, наскільки вона встигла з'ясувати, надії на пана де Ліанкура мало. Батько з червоною від гніву лисиною кинувся до господаря, що зневажив свій обов'язок. Породив чотирьох дітей — і посмів завдати такої образи! Пан де Ліанкур почав виправдовуватися тим, що його, вже
— Тоді нащо було женитись! — пирхнув тесть.
— А я не женився, це ви мене оженили, — тихо відповів бідолаха. Поводився він, правда, несміливо, але водночас неначе витав думкою в захмар'ї. Важко було вгадати, що він за людина: чи неприторенний хитрюга, чи недоумок, чи якась мара. В пана д'Естре вмить погас увесь запал, і він поїхав геть.
Зразу після того, отримавши відповідні звістки, до Нуайона приїхав король. Не тільки про несподівану втрату коханої Габрієлі дізнався він у ті дні, а й про жахливу загибель її матері. Іссуар — місто, що лежить далеко, аж у Оверні, і пані д'Естре, що вже давно занедбала родинні обов'язки, не могла наважитись на розлуку з маркізом д'Алегром і навіть на доччине весілля нe приїхала. Краще б їй було приїхати! Ця жінка, старіючи, хотіла вичерпати все кохання аж до дна, але й у грошових справах нічого не попускала своєму коханцеві. Іссуарський губернатор мусив нещадно визискувати населення, аби задовольняти коханчині претензії. Тож люди зненавиділи їх обох до смерті — і смерть їх не минула. Одної червневої ночі їх замордували дванадцятеро городян, поміж них два різники. Скрутили охорону, вдерлись до спальні й уколошкали обох. Маркіз мужньо захищався, і все ж їх викинули голих із вікна крукам на поживу.
Король сказав нуайонському губернаторові, що іссуарського губернатора спіткала жахлива смерть.
— І його полюбовницю теж, не забувайте, — зауважив пан д'Естре, киваючи головою, як людина, чиї слушні передбачення справдились. Королю слід було б відчути, як витають круг нього молитви щирих друзів, і добачити тут можливість рятунку для себе. Мати його коханки перша пішла неправим шляхом і знайшла на ньому свій кінець. Як на людський розсуд, і дочки теж не можна було втримати від цього; але король мав саме такі наміри. Габрієль тепер опинилась під захистом чоловіка; Анрі тільки радів, що цей чоловік — не Бляклий Лист: із тим було б більше мороки. Він негайно відвідав свою прекрасну кохану й почав заклинати її всім, чим завгодно, щоб вона покинула чоловіка й жила з ним, з Анрі, бо він не може без неї. Вона без нього теж не може, призналась нарешті Габрієль і заридала на грудях у нього. Може, й сльози були, — Анрі їх не бачив. Так чи інакше, а вона шепнула ім'я пана де Ліанкура і ще одне слово, від якого в Анрі завмерло серце.
— Це правда? — спитав він.
Габрієль кивнула головою. І все ж, зітхнувши, сказала, що воліє зостатися з чоловіком, хоч як він її розчарував.
— Смерть моєї бідної матусі — це для мене страшна осторога. Я боюсь пана де Ліанкура, бо не розумію його. Все, що він каже, якесь безглузде, а що робить — незрозуміле. Він замикається в своїй кімнаті. Я пробувала підглядати крізь замкову шпарку — він її затуляє.
— Це ми з'ясуємо, — вирішив Анрі й у войовничому настрої подався до господаря замку, але гідного супротивника в ньому не знайшов. Двері стояли відчинені; чоловік, якийсь безлиций, уклонився; його наче не цікавило ніщо, крім хіба власного вишуканого вбрання, гаптованого сріблом, та сніжно-білого збриженого коміра. І панчохи, і штани, й камзол сиділи на ньому як улиті — надто коли зважити, яку миршаву постать він являв собою. Аби за щось зачепитись, Анрі спитав чепуруна, де він купував тканину на вбрання й скільки платив. А не дослухавши відповіді, спитав раптово:
— Це правда, що ви не чоловік?
— Я був ним, — відказав лан де Ліанкур із відповідною міною. Потім додав офіційним тоном, по одному вимовляючи слова і вклоняючись: — І часом буваю. Величносте, я сам вирішую, коли мені бути ним.
Це могла бути чистісінька пиха. Або покора перед вінценосним коханцем своєї дружини: шкода було розгадувати, що на думці в цього чоловіка, чи сподіватись від нього чогось певного. Анрі вимовив майже прохально:
— А кінь вас хвицав?
— Це було. Висновок лікарів про той удар та його наслідки можна тлумачити по-різному.
Король просто рота роззявив, почувши це. Йому стало якось аж моторошно. Безвиразне обличчя, незбагненна скромність, а водночас певність себе — наче сновида або привид. Ця мара нічого не визнає, нічого не хоче, — вона тільки показується, тільки засвідчує своє існування, та й то досить мляво.
Анрі не міг довше витерпіти це. Він грюкнув по столу й гукнув:
— Правду!
Він був лютий на обох: і на цю примару, а ще дужче — на Габрієль, бо вона, мабуть, брехала йому і щоночі спала з оцим. Він широкими кроками переміряв кімнату, впав у крісло і куснув себе за кулак.
— Правду, коли вам життя дороге!
— Величносте! Ваш слуга чекає наказів.
Аж тоді ревнивець зрозумів, що тут справді можна всього домогтись наказом. Йому слід було раніше збагнути це. Він умить заспокоївся й владно заговорив:
— Ви передасте пані де Ліанкур мені. За це я надам вам титул камергера. Габрієль отримає від мене як посаг маєток Ассі — з замком, лісами, полями й лугами.
— Я не вимагаю нічого, — сказав чоловік Габрієлі.— Я корюся.
— Габрієль і далі носитиме ваше прізвище. Може, згодом я зроблю її герцогинею д'Ассі. Коли вона помре, все успадкують ваші дочки. Добродію! — гукнув він, бо співрозмовник наче заснув стоячи. Король наказав: — За це ви без заперечень підтвердите все, що нам буде завгодно заявити, а ні — то лихо вам. Мадемуазель д'Естре вийшла за вас тільки з примусу, і подружніх обов'язків ви ніколи з нею не виконували — чи то через удар копитом, чи то через таємну хворобу. Зрозуміли?
Пан де Ліанкур зрозумів — це вже було видно попри його дивне заціпеніння. А воно зростало тим більше, чим більше дарунків, смертельних небезпек і поворотів долі сипалось на нього. Анрі покинув його на самоті й вийшов, грюкнувши дверима.
Господар, зоставшись сам, якусь хвилину стояв нерухоме, дивлячись собі під ноги. Підвівши нарешті голову, він відімкнув двері й затулив замкову шпарину. Тоді вийняв зі скрині товсту книгу з гербом роду Амерваль де Ліанкурів на шкіряній оправі й почав писати. Як усі події свого життя, описав він і цю останню. З великою точністю змалював він короля, його слова, його емоції і те, як він ходив по кімнаті. Хотів він того чи ні, але образ і роль короля вийшли в нього такими, що сам він міг дивитись на нього звисока. Зі своєю прекрасною дружиною він давно вже зробив те саме. А закінчив він свої записи повідомленням для нащадків. І великими літерами написав заголовок: «Щонайважливіше й правдиве свідчення, складене Нікола д'Амервалем, господарем Ліанкуру. Прочитати після його смерті й зберігати на віки вічні».
«Я, Нікола д'Амерваль, господар Ліанкуру та інших маєтків, при повному розумі, свідомий своєї смерті, але не певний щодо її дня й години…» Те, що хотів залишити по собі, він убрав в урочисту форму заповіту; далі там ішлося про те, що все заподіяне йому — несправедливість, наклеп і насильство. Він ані неспроможний, ані невправний у плотському ділі зачаття — бог тому свідок. А коли на шлюборозлучному процесі він посвідчить інакше, то це станеться тільки для покори королівській волі, а також зi страху за своє життя.
Пастор ла Фей [33]
Габрієль негайно приїхала до Анрі. Він послав по неї дворян, що привезли її до його мандрівного двору, і обоє були дуже щасливі. Вона раділа, що вирвалася зі свого примарного замку, де за зачиненими дверима діялись непевні речі. А він був у захваті, що вона його любить; і, звичайно, як порівняти з покинутим у замку, вона його справді любила. Її осяйне, п'янке тіло, і віддаючись, лишалося спокійне, але коханець у своїй бурхливій жазі того не помічав. Поступ був безперечний: тоді — невесела покірність його бажанням, тепер — стільки терпіння й ласкавості. Анрі гадав, ніби досяг усього, а хто опинився на вершині, той почуває себе вільним. Йому здається, ніби тепер він на свій вибір може лишитися з Габрієллю чи не лишиться. Кінець такий далекий, що можна говорити про вічність — хоч із багаторазового досвіду він добре знав, як довго це триває. Тобто, власне, як коротко.
33
Пастор ла Фей — ла Фей Антуан де (нар. в 1-й пол. XVI ст. — пом. у 1615 p.), протестантський священик, автор багатьох теологічних трактатів.