Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Мара на ім'я Олів'є впала навколішки — правда, обережно й нечутно, і все ж той рух очевидячки був зовсім не примарний: просто жалюгідна людина спустилась у своєму впокоренні ще на один щабель, — і заскиглила зразу:
— Величносте! Пощадіть мої похилі літа. Яка вам користь із того, що ви накажете мене повісити? Меблі ж не повернуться. Я й так уже довго й тяжко караюся за те, що не досить чесно порядкував у вашому Луврі.
Анрі все зрозумів — і заспокоївся.
— Отже, це ти спустошив палац, — сказав він. — Гаразд. Ти крав, ти все нишком поспродував; так і будемо вважати. Але я хотів би ще знати, як це робилось, а головне — яким це чином такого шахрая настановили управителем палацу королів Франції.
— Тепер я й сам дивуюсь, — відповіла, не підводячись, жалюгідна поява. — Та коли мені надали цю посаду, всі були згодні
— І як же?
— Є кілька причин.
— Мабуть, три?
— Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли [51] , а також подвиги Геліогабала [52] .— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше.
51
Самсон і Даліла — герої біблійної легенди: могутній богатир і його зрадлива коханка. Дізнавшися, що сила Самсона в його густому волоссі, Даліла, поки він спав, обстригла його й видала ворогам філістимлянам. Зв'язаному богатиреві вороги викололи очі. Однак, коли у Самсона відросло волосся, він знову відчув велику силу й голіруч зруйнував храм філістимлян. Сотні їх загинули під руїнами.
52
Геліогабал — римський імператор, що правив з 218-го по 222 рік. Установив у Римі фінікійський культ бога Сонця. Незважаючи на молодий вік, вирізнявся дикою жорстокістю і розбещеністю.
— Годі! — звелів Анрі.— Встань!
Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись.
— Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці!
Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване:
— Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв.
— Ну, до цього ще не дійшло, — промурмотів Анрі, вражений і знов діткнутий жахом, хоч це й сердило його.
— А в мене доходило й до цього, — відказав стариган і навіть спробував засміятись. — Я весь час, безнастанно відчуваю на собі пильне око невидимих, і не завжди вони лишались такі. Це була моя розплата за те, що я знав історію й був освіченим гуманістом. Мені ще тоді слід було усунутись, відмовитись від служби управителя. А що я зробив натомість? Почав улаштовувати пишні свята, бенкетував з іншими багатіями мого штибу, терпів коло себе блюдолизів, коли тільки вони більш менш правдоподібно зображували колишній двір. А найбільше назбирав я прекрасних, дуже дорогих дам, достеменних перлин жіноцтва;
— Це легко було передбачити, — докинув Анрі.
— Але якби я хоч на одну-однісіньку ніч зостався в палаці сам, — зашепотів божевільний, — то оті невидимі, що були всюди і час від часу являли свої обличчя, напевне скрутили б мені голову.
— Отже, тобі нестерпно було жити тут, — зауважив Анрі.— А друга причина?
— Друга причина — це самі часи. Весь Париж із тяжкого збентеження запав у розпусту, тоді як ваша величність здобували перемоги у своїх славнозвісних битвах, а коли вам того хотілось, облягали місто й морили нас голодом. Хто не міг кидатися грішми, той лив кров. Я вже не кажу, що й тут, під час безнастанних оргій…
— Годі! — ще раз перебив його Анрі.— Розповідай далі. Помалу склалося так, що ти мусив спустошити палац.
Жалюгідна постать зігнулася, і білі патли закрили все обличчя.
— Мною тоді володіли і пиха, й відчай. Величносте, повірте освіченому гуманістові: відчай вселяє в нас пиху, а пиха межує з відчаєм. Я хотів дійти до кінця того, що почав, і в цьому таїлась моя спокуса. Я й досі пишаюся тим, що піддався їй, як і годилося великій і могутній колись людині, що вичерпала всі втіхи й спустошила дощенту палац французьких королів.
Анрі підсумував:
— По-перше, місце твоє було не тут, по-друге, в усьому, що було звичне за твоїх часів, навіть у людожерстві, винен і ти. І, нарешті, ти дозволив собі виявляти цікавість щодо смерті. Ну, зараз ти з нею й зустрінешся.
Та враз пролунав голос живої людини — пана д'Арманьяка. Він озвався знадвору, з-під одного вікна, до якого спромігся видертись так, що міг зазирнути в кімнату. Адже йому цікаво було, з ким там розмовляє в темряві його владар. Останній недогарок, приліплений на підлозі, ледь блищав. Арманьяк устиг почути чимало.
— Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє.
І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина.
— А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили!
— Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям.
— Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу.
Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати.
— Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли.
Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику».