Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Люди добрі, я ось тут скуштував нового ремесла і мушу визнати: не дуже воно в мене виходило, бо всяке діло на початку трудне. Та, звісно, й не збиравсь я вчити вас, як слід за всіма правилами чинити шкіру. Ні, я хотів тільки показати вам, чому нашої французької шкіри, колись так високо цінованої в усій Європі, ніхто більш не купує. Причина тут у тому, що після нескінченної міжусобної війни, коли панував безлад і безробіття, чинбарі можуть знайти тільки таких нікудишніх підмайстрів, як оце я. Мій майстер Жером таких більш не найме, бо вони йому всі шкури за водою пустять. Правда, майстре?
— Величносте, золоті ваші слова, — підтвердив чинбар, бо вирішив, що тепер час і шанобу показати. —
Aнpi знав про них від свого щирого слуги, а той уже вивідав їх хтозна й як. Хист до всього господарського у вояка Роні був надзвичайний, і король вирішив користатися з нього; тому ж то вони вдвох отак по-чудному навідували людні вулиці. Король нишком моргнув своєму слузі, а тоді ще раз звернувся до людей.
— Дітки! — сказав він цього разу. — Дітки, пам'ятайте про добру славу наших ремесел! Адже ви б хотіли відкладати в панчоху дзвінкі екю, га?
Вони відповіли «так» — іще трохи нерішуче. А король допитувався далі:
— А попоїсти добре, дітки? Хіба не любите? Щоб у неділю курка в горщику.
Тепер люди засвідчили свою згоду вже гучнішими голосами. Дві бідні жінки вигукнули: «Хай живе король!»
— А мій народ хай добре їсть, — відказав він. — Ви маєте синів? — допитувався далі.— Великі вже? І що вони роблять?
І дізнався, що хлопці не роблять нічого, «бо ремесла зійшли нінащо».
— Бо ваші сини не вчаться! Де вони? Ану, сюди їх! — звелів король, а що хлопці справді були серед юрби глядачів (а де ж би ще — як на цій вулиці народився, то й товктимешся тут), то король незабаром доручив їх майстрові. Ще й по голівках погладив. Від цього — і ні від чого більше — обидві матері аж заплакали. Інші жінки підхопили, і вся ця сценка вийшла б надзвичайно повчальна та зворушлива, якби Роні з чинбарем ізнов не почали торгуватись дуже вперто щодо плати за хлоп'ячу науку. Нарешті слуга короля таки вручив гроші чинбареві— широким жестом, блиснувши самоцвітами в перснях. Король іще нагадав майстрові, щоб давав хлопцям удосталь білого хліба й вина; а коли виявляться зовсім незугарні до роботи, то половина плати за науку лишається майстрові, а другу половину хай поверне до Лувру.
Така скрупульозність короля сподобалась людям іще дужче, ніж його щедрість. Тому перед ним на вулиці розступалися самі, без втручання вояків. І саме в цю точно розраховану хвилину па вулиці з'явився паланкін. Нa його розмальованому й полакованому дашку гойдалися пишні пір'їни. Перед будинком чинбаря носії поставили його додолу.
— Це вулиця Лa-Феронрі? — спитала в одного з них дама, що сиділа в паланкіні. Але пан де Роні вже стояв поряд і швидко прошепотів:
— Пані, ради бога, мовчіть! Ми ж домовилися, що ви попадете сюди чисто випадково.
— Пробачте. Це моя голова! Я забула свою роль, — сказала Габрієль, справді бліда й утомлена на вигляд. Пан де Роні тоді сам проказав її дальшу репліку, щоб вона не збилася знову:
— Ну чи не диво! В такому великому місті стрілися, немовби тут тільки одна вулиця.
Далі вже Анрі не пропустив своєї черги. В ту ж таки хвилину на найближчій церкві дзвони продзвонили полудень.
— Це ви, пані? — сказав король, скинувши капелюха. — А я саме збирався додому, щоб разом з вами сісти за обідній стіл, як усі порядні люди в цю годину.
Відчувши таку повагу до своїх звичаїв, люд схвально загомонів. Коли паланкін уже підняли, Габрієль швидко кинула ще одне зауваження; вона взагалі весь час порушувала розроблений план.
— Величносте, яка чудна вивіска на цьому будинку, що з нього ви вийшли!
Анрі озирнувся. На стіні над підворіттям було вирізьблене серце, увінчане короною і пробите стрілою.
Анрі
— Пані! Є одне серце, якому й ви присудили таку саму долю: увінчане й пробите.
Він сказав це тихо, для неї самої. Доторкнувся до кінчиків її пальців, які вона простягла йому, і провів даму в паланкіні поміж людом, що схвально перешіптувався. Роні йшов позаду, і обличчя його не виражало нічого, крім гордої впевненості. А за цією маскою він думав: «Тинди-ринди». Їй тільки цього й треба. А втім, його думку про красуню д'Естре вже й так неможливо було змінити: «Дурепа». Проте він ладен був заплющити очі на цей брак розуму, та й на інші, ще небезпечніші риси її, і поки що ладнати з нею. Це необхідно для слуг молодої держави, аби посіяти віру в нову владу, бо вона має набрати твердої форми в свідомості людей.
Отак вони й ішли: носії з паланкіном, король, його щирий слуга — йшли під захистом нечисленної охорони через багатолюдний Париж, який іще недавно не пропустив би їх отак мирно. Роні всю дорогу пильно прислухався до того, що говорили люди. Анрі вдавав, ніби нічого не чує і зайнятий тільки своєю дамою. Але не пропускав ні слівця. Хтось у натовпі голосно спитав: «Що це за красуня?» Неотеса вояк, відпихаючи цікавого з дороги, відповів: «Це хвойда короля», — промовив без ніякої зневаги, просто вживши знайомого й звичного слова. Та все ж то був охоронець самого короля, і люди засміялися. Перше ніж той сміх став злісним, Анрі підхопив його, і так усе обернулось невинним жартом.
Він і хотів, щоб усе проходило невинно. Перехід від недавнього беззаконня до влади закону мав відбутись непомітно, ніби ніде нічого. Але сам він, навпаки, весь був пройнятий почуттям, що ці дні вирішальні — як для нього, так і для королівства; і того, що тепер пустиш самопливом, потім уже не надолужиш. Уже п'ятий рік він був король тільки за назвою. «І звідки лишень у мене стільки терпіння», — думав він потай. Ним володіло гарячкове напруження, ніби йому треба бути повсюди водночас, бо рятунок залежить від кожної хвилини. Але назовні він не показував нічого — ні людові на вулицях та у своєму наново вмебльованому палаці, ані своїй таємній раді. Був простий, лагідний, добродушний, і саме через це врешті у нього почалась сильна гарячка — та сама, що нею він завжди розплачувався за велике напруження сил і вирішальні повороти в житті. Та недуга вже непомітно назрівала в ньому, але зовні не було видно нічого, — хіба що серед тих багатьох людей, які його оточували, знайшовся б дуже вдумливий спостерігач. Той принаймні згодом дещо зрозумів би. Коли його величність нарешті звалився в тій гарячці й почав тихо мугикати в ковдру щось чутне тільки для його сестри та для першого камердинера, — то були гугенотські псалми, і тепер дехто міг би сказати: «Ага! Он воно що. Тепер не одна загадка стає зрозуміла».
Його звичайний супутник, Роні, до таких розважань не був схильний і, звичайно, не помічав наближення гарячки в короля. Його поглинали економіка й балістика, не беручи вже до уваги турбот про власні успіхи. Губернатор міста Манта — то було все, чого він поки що досяг. Його милостивий, але обережний владар і не думав уводити протестанта до фінансової колегії; члени її, поспіль католики, сприйняли б таке призначення як передвістя справжнього перевороту. І то не стільки з турбот про віру, як із тривоги за власні незліченні прибутки. Досі розкрадання прибутків королівства було для цілого війська фінансових урядовців, аж до його верхівки, чимось природним, дозволенним. І тонке чуття враз підказало їм, що перехід влади в руки короля Анрі ставить їхні звички під сумнів, коли не під загрозу.