Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю — і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом».
Анрі не сказав нічого — або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.
Гарячка
День почався спасенно. Король вистояв службу божу в церкві позаду Лувру — тій, де був найгучніший у всьому Парижі дзвін. Якось він калатав страшенно гучно — того дня, коли адмірала Коліньї… та про це помовчім. Король саме ревно молився, і враз хтось шепнув йому, що помер кардинал Пеллеве [53] .
53
Пеллеве Ніколя де (1518–1594) — французький кардинал, прихильник Гізів і ворог Генріха III.
На недовгому шляху назад до палацу дехто з придворних наважився дорікнути йому за м'якість і поступливість. Ворогам треба мстити; цього всі чекають, інакше не можна. Того, хто не мститься, високо не цінують. Король тільки прогнав сто сорок чоловік — кого з королівства, а кого зі столиці. Але не страчено нікого; хто ж це поважатиме і кого це настрашить? Пан де Тюрени, впливовий протестант, можливий спадкоємець герцогства Буйонського, прикордонного краю на сході,— цей Тюренн гостро остерігав Анрі перед зрадниками, та й недарма, бо згодом і сам мав зрадити, як і ще дехто. Анрі відповів йому і водночас своїм католикам:
— Якби ви і всі ті, хто говорить, як ви, щодня проказували свій отченаш щиро, ви б так не говорили. Я визнаю, що всі мої перемоги дарував мені бог; я не гідний їх, але він мені пробачає, тож і я повинен забувати хиби мого народу й бути ще ласкавішим та милосерднішим до нього, ніж досі.
День почався спасенно. Крім того, це була неділя й перший сонячний день тії весни. Всяка робота спинилась, працюють хіба що в арсеналі. Анрі звелів повідомити свою кузину де Монпансьє, що відвідає її. Була восьма година, о десятій він мав приїхати. Нe можна сказати, що цей його намір був такий уже до кінця спасенний. Він часом не без зловтіхи думав про фурію Ліги: вона, мабуть, теж кричала, що його треба схопити. Але кричала вже тільки у своїх покоях, не з вікон. Тих студентів, що боготворили її, вона вже не могла підбурювати з балкона на вбивство короля. І не сміла спокушати якогось плюгавого брудного ченчика своєю величною вродою, щоб він пішов до короля і всадив йому в груди ніж. Анрі аж ніяк не забував, що саме таке вона заподіяла його попередникові.
Він передбачав, що цих відвідин не схвалюватимуть, і тому ті придворні, котрі мали його супроводити, дізналися про це аж наостанці. Його й самого цей намір трохи бентежив: не хотілось би, щоб король Генріх Третій, його попередник, у ці хвилини дививсь на нього звідти, де він тепер. Але, з другого боку, цей візит до фурії здавався йому милосердним і розумним. Рід Гізів тепер уже ніколи не зійде на трон; чом же не пощадити їх, не помиритися з ними, як з усіма своїми підданими? І все ж найдужче, найнездоланніше тягла його туди зловтіха. Це ж, певне, прекумедне видовище — колишня фурія, вже безсила, та, мабуть, і перелякана; ще б пак ні, хоча він першого ж вечора звелів переказати їй, щоб вона не боялася. Прекумедне видовище! Ось що вирішило все — і саме того дня. Він хотів трохи розважитися в неділю, а до того ж ця розвага мала бути спасенна.
Тим часом герцогиня, хоч Анрі про те й гадки не мав, зовсім збулася розуму. Ні, не явно, не в очах усіх людей чи принаймні тих небагатьох, котрі ще лишалися при ній. Коли хтось відвідував її, то бачив горду, як завжди, даму; тільки ж мало хто хотів її відвідувати, накликаючи на себе підозру: так було вже незадовго до вступу короля, а тепер то й поготів. Її покої збезлюдніли, ненависниці нового короля всі зреклись, аби їх не застали в неї, коли по неї прийде його варта. А цього слід було сподіватись — раніше чи пізніше. Один хапає свою жертву зразу, інший розтягує насолоду від помсти.
Коли герцогині де Монпансьє сказали, що о десятій приїде король, було пів на дев'яту. Дивна вість довго мандрувала з уст до уст, поки хтось передав її. Пані де Монпансьє не довго думавши послала по пані де Немур. Вона шукала підтримки, яка здавалась їй надійною. Становище пані де Немур було досить міцне — вона була одна з перших серед дам, якими король більш-менш пишався. «Королик», як свого часу називала стара Катерина Медічі свого маленького бранця. Відтоді цей королик уже так виріс, що збирає круг себе цілий двір вельможних дам. «Він їх дуже потребує,— думала його супротивниця. — Він же не має королеви, а коханка сміється з нього і зраджує його. Проти пані де Немур цей недоросток не дозволить собі нічого. Вона приїде й захистить мене. Та, власне, він нічого не посміє мені заподіяти».
Це була її остання ясна думка. В своїй туалетній вона раптом гукнула, щоб покликали Амбруаза Паре — лікаря, що давно помер. Він колись кидав їй кров, коли вона знепритомніла на цілих три години від своєї шаленої ненависті, що була якоюсь двозначною і якраз через це жахала її саму. «Король Наварри», — так вона називала його, щоб не казати «Франції», тоді як її збентежене серце промовляло: «Анрі», — звелів розірвати кіньми настоятеля того монастиря, звідки був її ченчик; він помстився за свого попередника, короля Анрі Валуа. «Він уже тут?» — спитала тоді герцогиня хірурга, що відволодав її; вона ще не повернулась цілком до тями, але обличчя й голос у неї були такі, що старий відсахнувся. Отак і тепер її камеристки розбіглись по кутках, коли вона схопилась і почала кликати давно померлого.
Пані де Монпапсьє до певної міри могла сама стримувати або попускати своє божевілля. Звичайно вона не виявляла нічого ні перед лікарем, ні перед своїми прислужницями. Вона була самотня, покинута всіма; герцог, що служив у короля, умисне цурався її; а літа її самі собою були критичні. Їй бракувало тільки чоловіка, що допоміг би їй бути такою, як вона хотіла: буйною божевільною; і от сьогодні він з'явився. Вона бігала по кімнаті, розметавши чорні, з сивими пасмами, коси, а руками стискала непогамовні груди. Вона була жінка висока, дебела й тілиста. Ось вона кинулась в один куток, і зразу покоївка, що забилась туди, безвладно впала додолу. І всі ці жалюгідні створіння, тремтячи й цокотячи зубами, позирали з-під меблів на ту пекельну бурю. «Це про?кляті душі! — подумав би кожен. — Отак вони стогнуть. Це їхні зойки».
Нещасна кликала померлих, бо через своє божевілля й сама була вже почасти на тому світі: свого ченчика, його настоятеля — обох вона в своїй несамовитій уяві навіки припинала до кілків, а потім уявляла, як коні роздирають їх і розтягують у різні боки. А ті роздерті тіла вона в нестямній радості називала ім'ям Анрі, і зразу в неї виривалися зойки ще жахливішої муки. Її власна плоть відчувала те, що вона накликала на інших, і вона без ніякого милосердя переживала свою власну страту, як ото буває де з ким уві сні. А ця жінка бачила сни наяву. Коли все минуло, вона отямилась на стільці, знесилена, і, трусячись від холоду, зажадала, щоб її добили кинджалом. «Хай хтось це зробить!» — невідчепно домагалась вона. Камеристки піднесли їй нюхальну сіль, і тоді вона згадала, що це був сон — такий, як уже часто навідував її. Коли вже почне снитися власна страта, цей сон повертається знов і знов. Про те, що було ще в тому сні і що лежало в його основі, вона розважливо забувала.
Вона захотіла, щоб її причесали, та швидше, — одну занадто повільну служницю аж ударила. Паж, що вже чекав біля дверей, кинувся тікати, але герцогиня помітила його й таким чином дізналася, що пані де Немур приїхала.
— Годі,— сказала вона. — Рум'янити не треба. Я не хочу молодитися.
Нехай зразу будуть видні її літа: це найповніший захист, і не тільки від в'язниці, а, можливо, і від нових помилок. Ідучи вниз, до парадних покоїв, вона, крім того, зрозуміла, що треба звіритися з усім герцогині де Немур, тоді вона почуватиме себе підготовленою. І справді, вона насамперед розповіла гості сон про свою страту: якраз сьогодні він знову мучив її.