Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Дуже невеселий був п'ятий день нового року: велика процесія, король теж їде у своїй кареті, коні йдуть ступою, наче на похороні. На чиєму ж? «Не на моєму, — думає Анрі.— До мене вони не добрались. Поки що — ні». Але в густому натовпі завжди трапиться якийсь язикатий злюка, і зловити його неможливо; ось він виголошує:
— Вже його везуть у візку на Гревський майдан.
Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?
Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:
— Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали
То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.
Анрі віднайшов свій гумор — той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному — звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку — і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка — майстерно вдано, — і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!
Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що — ні. Ще його не вб'ють — і не любитимуть. Поки що — ні.
Після останнього замаху Агріппа сказав йому:
— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!
Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.
Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху — майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.
— Багато люду, — казав він. — Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.
Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза [57] , прощати було для нього щастям. Молодий вельможа зрозумів те, що ніяк не доходило до старих: час заколотів минув, і претензії його дому застаріли. Він з'явився до Лувру й приніс королю свою покору, тобто водночас і відмову Лотарінзького дому від боротьби за корону Франції. Його батько був блискучим героєм Ліги; о, того любов народу не обминула! Король заговорив до пана де Гіза, що стояв перед ним, глибоко збентежений:
57
Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза… — Йдеться про Шарля Лотарінзького, герцога Гіза (1571–1640), сина глави Ліги Генріха Гіза.
— Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі
Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі [58] . То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією — розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».
58
…Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі. — Мова йде про розгром Генріхом IV переважаючих іспанських сил при Фонтен-Франсез у франко-іспанській війні 1595 р.
Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що — ні. Бої — це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, — з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.
— Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. — І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.
Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:
— Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.
Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».
V. ПЕРЕМОЖЕЦЬ
Феєрверк
Дві маленькі гарматки невинно, мов іграшкові, вистрілили в синє небо. Над парком зависли дві хмаринки диму, але швидко розпливлись у тихому, теплому повітрі. Дами на широких парадних сходах не покинули сміятись і кокетувати, спираючись білою рукою на червону подушку, обмахуючись віялом та з завченою грацією повертаючи голови до кавалерів, що сиділи на вищій сходинці. Коли дозволяла комплекція, кавалер схиляв одне коліно й стояв у такій позі за спиною у своєї дами аж до кінця вистави.