Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

Постріли були сигналом, за яким усі алеї між живоплотами, альтанки й зелені зали враз заселилися пастухами, пастушками та польовими й лісовими божествами. Невидні, сховані музиканти заграли поважну пастораль. Зображувані акторами постаті, хоч вони ніби виникли з самої природи й уособлювали первісне життя, все ж не виходили за рамки мистецтва, переступали ногами, погойдували й поводили плечима згідно з правилами, і маленький фавн штрикав юну пастушку ріжками в такт музиці, а її зойк лунав у лад з гобоями.

Видовище було прегарне й тривало не менш як годину, бо все довелось повторити. Господиня замку, сидячи в першому ряду, заплескала в долоні, її чарівне обличчя аж розчервонілось від утіхи. І король поруч неї гукнув: «Ще раз!» Тоді виставу почали спочатку. Насамкінець

кожен пастушок у рожевому та жовтому шовку ставав переможцем якогось лісового божества в штучній волохатій шкурі з мереживом і дуже зграбно вкладав його ниць. А потім піднімав здобуту дівчину з землі і, несучи її на простягнених руках, кружляв у вихорі танцю. Замість жіночого тіла тільки й видно було, що срібний пилок, який згори виблискував від сонячного проміння, але то була пастушка. А її партнер палахкотів унизу, наче полум'я. Шість пар, шість отаких рухливих пломенів та іскристих хмарок кружляли так довго, поки тривалі, невпинні оплески не нагадали танцюристам, що можна вже й зупинитись.

Тоді кожен пастушок опустив свою пастушку на землю, і всі дванадцятеро, побравшись за руки, вклонились вельможному панству й усміхнулись — так легко, ніби танець не коштував їм ніяких зусиль. Насправді вони аж похитувались, a з поглядів видно було, що зір їхній іще затуманений. У наймолодшої з танцівниць вінок із нарцисів зсунувся аж на ніс, і вона не знала, що діяти. Аж раптом сама господиня замку підійшла до неї так швидко, що ніхто не встиг її випередити, поправила на дівчині вінок і поцілувала її в розпашіле личко.

Король за руку провів свою любу владарку на місце, і тому почувся схвальний шепіт — замість осудливого, що його, власне, заслужила Габрієль своїм необачним вчинком. Тим часом пастушки? з пастушками пішли, а фінал виконали лісові божества кумедними цапиними стрибками. Спочатку вони стрибали один через одного, потім через невисокі живоплоти, а врешті через найвищі,— і все зникло, тільки чути було шелест у верховітті. А далі схована музика дала сигнал до відходу; вона лунала граційно й плавно, і саме так товариство довгою низочкою рушило до замку, а там — круг усієї парадної зали — до накритих столів. Для короля з маркізою стояв окремий маленький столик. Гості розсілись за великим, що мав форму літери «Г», або шибениці, і дехто з дворян не пропустив нагоди звернути на це увагу гладкого Майєнна. Та голод, не кажучи вже про все інше, зробив його нечутливим до цього жарту. Поруч нього порядкувала за столом темноволоса сестра білявої господині замку.

Діані д'Естре, тепер дружині маршала Баланьї, не дуже пощастило [59] . Місто Камбре, де правив її чоловік, зненацька захопили іспанці. Та Камбре лежить в Артуа, тобто майже у Фландрії, і король то здобуває його, то знов утрачає. Коли він утратить його, це нітрохи не ущерблює його слави: він так чи так лишається переможцем Іспанії. Світ знає тільки про його перемоги, а про Камбре й не чув. Це великий король, перший і єдиний після його католицької величності дона Філіппа, чий занепад і пригасла слава — діло рук короля Франції; це бачить уся Європа, їй таке становище до вподоби, і вона з ним мириться. А на уколи шпилькою не варто зважати, і сам переможений усвідомлює, що вони марні. Він може потьмарювати такі свята, як оце, але більшого й сам уже не прагне: в цьому королівстві господарем він уже ніколи не буде. «Воно моє, я заплатив за нього», — думав Анрі.

59

Діані д'Естре… не дуже пощастило. — Чоловік Діани, сестри Габрієлі д'Естре, маршал Жан Монлюк де Баланьї, під час несподіваного нападу іспанців на місто Камбре потрапив у полон.

Так він думав, роблячи все що слід за бенкетним столом: споживаючи страви, нашіптуючи грайливі слова па вушко своїй любій владарці, піднімаючи келих до Майєнна, підкореного ворога. А ще він слухав, як один із придворних, пан де Сігоннь, розповідав про п'єсу, яку склав і розучив зі

своїми акторами, — алегорію з постатями із стародавніх легенд, що прославляє короля Франції.

Того ж дня, ввечері, п'єсу мали показати отут у великій залі, хоча вранці вже відбувся великий балет. Усе товариство, і господиня замку, та й сам король жадібні до видовищ, вони ніколи не переситяться гарними образами й приємним змістом. На жаль, дійсність зовсім не радісна, її треба сприймати й переживати цілком поважно. Дні наставали й минали, і Анрі тільки бажав, щоб вони протікали для нього непомітно: він утомився від небезпек, але не від розваг.

За столом надійшла звістка, що впало місто Кале. Це вже не місто, яким на час можна пожертвувати: Кале — один із ключів до королівства. За столом спершу запала мовчанки. Всі заніміли: одні з несподіванки, інші — бо перелякались і в них зринули таємні думки, а декотрі (ті, що скрушно насупилися) зраділи. Ти ба, кардинал Австрійський [60] на чолі німецького війська несподівано вдарив на Кале, місто й морську фортецю навпроти Англії. Що ж тепер буде з королівством і новою владою? Тепер на узбережжі — іспанці, а по той бік протоки королева зрікається свого приятеля, невірного протестанта. Скоро тут буде не до бенкетів. Якась маркіза, що їй більше личило називатись зовсім інакше, вже недовго поглинатиме в своє продажне лоно наші прибутки, після того як її приятель пан до Роні витрусить їх із нас. А винен в усьому король, і тепер ця вина окошиться на ньому.

60

Кардинал Австрійський, ерцгерцог Альберт (1559–1621) — намісник Філіппа II в Нідерландах, командував іспанським військом на півночі Франції, весною 1596 р. захопив місто Кале.

Такі почуття вже давно готові були виявитись, і після падіння Кале вони просто рвалися з уст, аж дехто затуляв рота рукою. І всі погляди на Майєнна: що думає він? А Майєнн так уже догодив своєму череву, що далі нікуди, і тепер був би радий винести його з-за столу. Новина була йому не до речі: вже почалося травлення, а тут обмірковуй, чи не передчасно ти здався, чи не помилково. Він не думав так, по-перше, через травлення, а по-друге — хіба не прикро визнати, що ти здався даремно? Кардинал Австрійський завдав йому прикрості, і він це й виповів. Майєнн перший порушив мовчанку, пробурчавши у свій келих, що підсилив голос його глухою луною:

— Хирляк нещасний. Дмухни — й перекинеться. Не втне нічого й він. — І вихилив свого келиха.

Кому ж було знати, як не йому, — він сам скуштував, чи легко впоратися з цим королем. Тому всі, хто досі чекав, що скаже Майєнн, обернулись до короля. Анрі був готовий до цього; хай від нього втікала веселість, коли ніхто на нього не дивився, але тепер він її не відпустить. Він сказав через стіл, зроблений у формі шибениці:

— Що сталось, те сталось. Кале втратили. Та розкисати не варто. Зі мною на війні ще й не таке бувало. Тепер черга ворогова, а колись настане й наша. Бог ні разу не покидав мене, коли я волав до нього з самого серця. Зараз ушануймо пам'ять полеглих, а тоді відплатимо з процентами.

Такі були його слова. Він кивнув комусь, наказав щось, ще трохи посидів. Коли він вимовив слова «з процентами», всі погляди самі собою звернулись на пана де Роні, верховного збирача грошей для короля. Його незворушне обличчя здалося всім жахливим; кожен із товариства подумки питав себе: а в скільки ще обійдеться падіння Кале йому самому? Холодним своїм голосом, не дивлячись ні на кого, Роні сказав:

— Кардинал Австрійський не зразу взяв Кале. Спершу йому здали Камбре.

Дружина маршала, маркізина сестра, схопилася й хотіла гнівно відповісти йому. Але кам'яний вираз пана де Роні перешкодив цьому, навпаки, він примусив бідолашну Діану втупити очі в тарілку, та й усіх інших теж. Бо інакше їхні очі зразу виказали б, що вони думають: винні в усьому родина «любої владарки» і вона сама. Багатіють, а міста королівства віддають ворогові.