Лагідний янгол смерті
Шрифт:
Настрій став зовсім кепським.
Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?
«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».
І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.
Збір речей відірвав мене від неприємних відчуттів, що накотилися після телефонного дзвінка.
Я
Тоді сів на кухні за чашкою кави. За вікном було вже темно, і ця темрява мене заспокоювала. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому і розчинитися в цій темряві.
Так я і зробив. І світанок уже зустрічав у поїзді Київ-Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пожмаканим червонолицим провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.
14
Близько полудня поїзд зупинився на кордоні. Спочатку вагоном пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав із надією в голосі: «Щось вивозимо?»
Я заперечно мотнув головою.
— Ану, покажи багаж, — вимогливо наказав він.
Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. З обличчя митника було помітно, що він хотів сплюнути, але стримався.
Тоді з'явилася російська митниця. Вони підійшли вдвох.
— Що ввозимо? — запитав один.
— Себе, — пожартував я.
Другий митник примружився, повів носом.
— Ти що, корицю на продаж везеш? — запитав він.
— Ні.
Вони не повірили, і довелося мені їм також показати свій рюкзак. Тут вони повели себе з гідністю і лізти в мої речі не схотіли.
Поїзд знову запихтів, застукотів по рейках. За вікном пролітали ті ж пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, й провідник приніс мені склянку чаю із «залізничним», практично нерозчинним цукром.
За цим чаєм, споглядаючи безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позад себе у Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розриту могилу. Не більше і не менше.
15
Солонуватий морський дух перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, наче розпечене набіло. Але спека не відчувалася — можливо, завдяки вітерцю, що дув із моря.
Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись навсібіч і намагаючись зорієнтуватись у невідомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що потрапляли на очі, більше скидалися на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях випнув нескромний живіт як доказ нормального минулого; товстун ішов мені назустріч. І пройшов повз.
Я звернув увагу на надмірну кількість російських прапорів, що були розвішані на будівлях. Приємний звук прапора, що його тріпає вітерець, постійно супроводжував мене, додаючи незбагненної самовдоволеної гордості, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужак, іноземець, випадковий подорожній із дивною метою.
«О, так! — раптом підказала думка. — Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня нібито малувато для патріотичного прикрашання міста?»
Міркуючи так, я простував якоюсь вулицею. Потім, із самої цікавості, прочитав, що йду я вулицею Тольятті. Десь над головою гучно розчинилося вікно — я механічно підвів голову і побачив, як немолода жінка махнула по вулиці сонним поглядом, наче мітлою. Махнула і знову сховалася, лишивши вікно відчиненим.
Місто прокидалося. Попереду з'явився транспарантик, що висів над порожньою вулицею.
«Ну ось, — зрозумів я, — на свято потрапив. Може, й мені з їхнього свята щось перепаде?»
Але місто ще відпочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять десяту.
Хвилин за п'ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері хлібної крамниці. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігло занепокоєння, і майже одразу я зрозумів його причину — із надр крамниці громовий жіночий голос повідомив, що булок більше нема. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалася, і люди-атоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини за три, озирнувшись, я вже не бачив ні залишків черги, ні відчинених дверей крамниці — позаду лежала пустельно мертва вулиця.
— Ну, гаразд, — сказав я собі голодному, — на свята зазвичай розгортають вуличну торгівлю, тож я щось з'їм, перш ніж відшукаю паром чи корабель.
Півгодини потому якимись незбагненними шляхами я знову повернувся до вокзалу, хоча нібито ніде не звертав — певно, місто було кругле, наче земна кулька. Тепер біля вокзалу відчувалося пожвавлення — може, ще якісь потяги підійшли, а може, просто люди вже почали прокидатися. Від вокзалу цього разу я пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже за якийсь десяток кроків побачив астраханця, котрий прямував мені назустріч із небаченим бутербродом у руках. То була уздовж розрізана булка, жирно намащена чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.
Те, що Астрахань — місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичне вихваляння. Та коли хвилин за десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами — серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За перемогу над Німеччиною» на грудях, — добряче замислився. Тепер це скидалося не на звичайне вихваляння, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, цей висновок не потамував мого голоду, навіть якась заздрість до знедолених виникла — бачте, згадали про них й ікрою нагодували на День міста!
Моє напівбезцільне блукання тривало, і я помітив, що практично всі перехожі, які траплялися мені на шляху, мали в руках схожі велетенські бутерброди, щедро намащені ікрою. Не всі серед людей із бутербродами виглядом скидалися на знедолених. Були поміж них і доволі респектабельні громадяни.
Незабаром усе прояснилося. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. Кожен громадянин, який стояв у черзі, тримав пласкі бутербродні заготовки — поздовж розрізані батони. Я зупинився і поспостерігав, щоб зрозуміти механізм святкування Дня міста. Громадяни просовували у віконечка кіосків свої довгі булки, а назад отримували їх уже з шаром ікри. І при цьому жодних документів у цих громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що якби зараз пощастило знайти булку — то я отримав би такий самий дармовий обід астраханського аристократа. Залишалося знайти батон. Спортивним кроком я обійшов довколишні вулиці й зрозумів, що з булками запізнився, — усі хлібні були зачинені, а біля дверей однієї з крамниць перша стрічна бабуся пояснила мені, що хліб у місті закінчився ще вчора.